крамниць ще у 90-му, аби хоч у щось конвертувати вмираючий радянський рубль. І театр у тій благородній справі артистам допомагав, виділяючи автобус і розподіляючи місця для всіх охочих погендлювати у Закопане, Кракові чи Варшаві.
Проте останнім часом гендель давався все важче і важче. Польща на очах вилюднювалася, в той час як ми все глибше й глибше занурювалися в мряку господарського хаосу, безробіття та економічної безвиході. Рятувала одна лише горілка, яку можна було взяти у нас по долару пляшка, а загнати у Польщі по три, а то й по чотири/причому без проблем! Просто на вокзалі або навіть відразу після перетину кордону по два з половиною долари за пляшку її любо забирали гуртом поляки. Але й цей потічок наші митники намагалися перекрити. Все частіше й частіше траплялися на кордоні нещасні випадки, коли горілку відбирали або просили за партію більшу за п'ять пляшок величезний хабар по долару за пляшку. За таких умов гендель з Польщею ставав невигідним, проте відкривався інший напрямок - Туреччина. Майже п'ятдесят доларів коштував авіаквиток до Стамбула і у зворотному напрямку. Маючи у кишені доларів триста, можна було набити чотири торби спортивних костюмів «АБИВАС», «НИКЕ», «РИБОВК», чоловічих светрів «БОЙЗ», жіночих кофтин «ВЕРСАКЕ», майок «ГУЧСИ», бейсболок «РЕД УСЦОКС» і спродати все на Республіканському стадіоні утричі, а то й учетверо дорожче! Особливою популярністю користувалися спортивні костюми та спортивні штани. На них «підйом» у роздріб міг сягати п'яти разів. «АБИБАС» був найбільш ходовим!
- Як ти гадаєш, Ніно, що краще брати - спортивні брюки чи спідниці? - Лазар активно щось рахує в калькуляторі.
- Однозначно брюки, причому теплі з начосом...
- Ті, що в Турції по три бакси за штуку?
- Ну, да... Спідниці до літа не будуть актуальними... А от брюки можна хоч оптом здати по вісім баксів, тій же ж Олені, вона в мене минулого разу так брала...
- Це та, що фарбована у червоний колір і палить, як паровоз?
- Ну да, вона! Оптом вигідніше виходить, швидше гроші обертаються... Коля, не хочеш з нами у Стамбул перед Новим Роком злітати? - це Ніна звернулася до Миколи Кучера, що сидів поруч зі мною і читав якусь книжку.
- Та ні, у мене грошей нема! - озвався Микола і почухав обкладинкою підборіддя.
«Іван Дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація», - прочитав я назву книги й багатозначно хмикнув.
Микола Кучер був артистом середніх років, який теж не бухав, бо відбухав своє замолоду. Пив, кажуть, люто! Він сам любив розповідати історії, як починав бухати у Центральному гастрономі на Хрещатику, а закінчував у Ризі чи Сверд-ловську. Він належав до того славного покоління постшести-десятників, героєм якого був Володимир Висоцький. Глухий внутрішній опір системі, алкогольний нонконформізм, розуміння безцільно втраченого часу, спотвореної радянською системою молодості витворили з нього досить рідкісний тип артиста-інтелектуала, який знайшов більш-менш твердий ґрунт під ногами, коли йому виповнилося далеко за сорок. Багато в цьому сприяла його дружина - мініатюрна і, здавалося, легковажна білявка, яка, проте, мала залізний характер. Історія їхнього роману заслуговує на те, щоб приділити їй кілька рядків. Наводжу її у варіанті самого Миколи.
«Це було у вісімдесят другому! Улітку до Києва приїхала Таганка. Після вистави «Пугачов», Володька вже тоді помер, то Хлопушу грав Валєра Золотухін чи хтось там інший, ми з Валєрою, Вєнєй Сміховим, ще там двома артистами, з якими вчилися разом, сіли побухати у театрі, а потім пішли у «Наливайку» до ресторану «Столичного», а коли вже і «Столичний» закрився, то сіли на таксі й поїхали на Караваєві дачі! І знаєш чому? Тому, що там були єдині в Києві! Ти чуєш - є-ди-ні! -автомати з
