Ех, Романе Григоровичу, Романе Григоровичу, що ж ви наробили? Ви людина, яка так любить і поважає молодість, яка'завжди пускає на свої вистави студентів, яка щиро віддає себе іншим, отак похапцем, а через те у кілька разів болючіше образили молодого фахівця. Дарма, після цього випадку Віктюкові, натурі тонкій і делікатній, кілька разів снилося некрасиве обличчя цього молодого чоловіка. Якось закарбувався в його пам'яті цей перебитий ніс, ці банькуваті очі повні сліз, перекошений рот і ця наївна блакитна хусточка на короткій шиї, вдягнена безумовно з метою йому сподобатися. Він навіть просив у Бога вибачення за той приступ гніву на адресу незнайомого молодого чоловіка з Києва, але нічого вдіяти вже не міг. Репетиція дійсно не вдалася, і молодик втрапив під гарячу руку. Ну, буває!
Але годі й казати, що з того часу нажив собі славетний режисер заклятого ворога. І хоча сили були нерівні, Боря Птіцин послідовно або, як зараз кажуть, «системно» діяв згідно зі своєю ж клятвою. Продавши чорний портфель, він купив зворотний квиток до Києва і, зосередившись на пошуку роботи, знайшов таки у редакції однієї з київських газет посаду редактора рубрики «культура». Відтоді він взяв собі за звичку щотижня писати якийсь пасквіль на усі вистави, що їх Віктюк ставив у Києві. Це були «Священні чудовиська» та «Мадам Баттерфляй» у Великому Державному Театрі. Писав він пасквілі і на інші вистави й так відточив свою майстерність, що якогось благословенного дня звернулася до нього одна дуже впливова особа і «замовила» цілу кампанію проти режисера на прізвище Хмельницький (сподіваюся, ви вже здогадалися, що тією «впливовою особою» був пан Мутний).
«Кампанія» вдалася на славу, і наш Борис отримав від «впливової особи» пропозицію зайняти місце завідувача літературною частиною у ВДТ, а заодно й стати його довіреною особою. За півроку з виставами Віктюка в репертуарі було покінчено. Молоді артисти, що грали там головні ролі, вирушили у свою «срану Москву до свого гнойного підара Віктюка». Борис отримав гарний оклад, плюс залишив за сумісництвом редакторську посаду в газеті і вважався у театрі дуже впливовою людиною. Отака карколомна кар'єра: хочте вірте, хочте ні, а ви кажете «Підарасів утискають у їхніх правах!». А дзуськи! Це мене, нормальну людину, підараси утискають у всіх правах, а самі живуть вільно, натхненно, плодяться і множаться!
Так от, якщо не брати до уваги вищенаведений ліричний відступ про підарасів, то я зупинив основний рух своєї оповіді в тому місці, коли ми з Дімою Марченком пензлювали до репетиційної зали і, провалитися мені на цьому місці, якщо я не відчув, як знітився, як зморщився, як втиснув голову в плечі Діма Марченко, коли побачив, що на сходах зустрічає нас Боря Маргуліс.
- Швидше давайте, бо Ігор Юрійович уже йде... - присоромив нас і, коли Діма з похнюпленою головою проходив повз нього, я побачив на Бориному обличчі якусь мерзенну й хижу посмішку.
«Еге, якась фігня коїться!» - подумав, переступаючи через поріг репетиційної зали.
Велика репетиційна зала, у якій зазвичай відбувалися читання нових п'єс, знаходилася на четвертому поверсі адміністративного корпусу. Я дуже любив цю невеличку залу, бо щось у ній було таке, що можна охарактеризувати словом аура, атмосфера, певний стиль, який передусім формували речі зібрані в ній, бо весь той меблево-реквізиторський мотлох я дуже любив роздивлятися, оскільки він для мене унаочнював всю історію двадцятого сторіччя з усіма її жахами та радостями.
Уважно придивившись, можна було побачити серед того мотлоху старий, майже зруйнований, але ще живий через грубу реставрацію, дореволюційний фотель, кілька віденських стільців бозна з якого часу, чотири старі канапи, певно, з театрального фойє, з півдюжини старих стільців сталінського ампіру, стільці вже нові з семидесятих років із сидіннями оббитими неоковирною бурою матерією. Були тут і якісь етажерки, кавові столики на вигнутих ніжках, грубі лави, куби, табуретки, ширми, одним словом, все необхідне, аби швидко і вправно організувати репетиційний простір.
