роздаючи навсібіч вранішні привіти колегам, побіг довгим коридором до гримерки.
У гримерці о цій вранішній порі було велелюдно. На вісім столиків припадало десять осіб, з них половина зовсім молодих акторів-студійців, яких взяли на роботу з четвертого курсу інституту.
«А що, аванс сьогодні буде?» - ось головне питання, яке активно обговорювали мої колеги, перевдягаючись. Хтось, володіючи достовірною інформацією, стверджував, що буцім вже побував у бухгалтерії і впевнився у тому, що гроші завезли. Хтось казав зовсім протилежне.
Чесно скажу, для всіх, не виключаючи мене, це питання було вкрай актуальне. На той час зарплата актора за другою категорією тарифної сітки, до якої я належав, складала десь три з половиною тисячі купоно-карбованців. А що долар коштував триста карбованців, то й виходило, що я отримував у листопаді 1993 року близько дванадцяти доларів. Враховуючи, що батон тоді коштував двадцять карбованців, літр молока - двадцять п'ять, пляшка горілки - від двохсот п'ятдесяти до трьохсот, кіло картоплі - двадцять, а кіло м'яса - як десять кіл картоплі, то прохарчуватися на ті гроші, якщо сильно не бухати, ще так сяк було можна. До того ж я у школі заробляв ще тисячі півтори, дружина отримувала на дитину невеличку дотацію, то й виходило у нас тисяч так до шести - доларів двадцять на місяць! З жиру не казилися, але на їжу й квартплату вистачало, та й ще батьки допомагали... Проте жили, як кажуть, від авансу до платні.
Аванс видавали 15 числа кожного місяця. І хоч сьогодні було лише 13-те, проте п'ятниця, інколи траплялися такі дива, що гроші видавали напередодні вихідних. Питання було тим гостріше, що останнім часом гроші раз у раз затримували й напередодні виплат нервова напруга в театрі зростала в рази. Адже стояло питання виживання: знову переходити на хліб та гречку чи можна собі дозволити щось більш скоромне?
- Та я сам бачив, як у касу занесли гроші! - напинаючи репетиційні рейтузи, кричав молодий студієць (їм теж виплачували якісь копійки). - Не вірите, підіть подивіться чи спитайте в бухгалтерів...
- Ага, так вони тобі й скажуть! - вигукував хтось, одягаючи через голову сорочку-апаш. - Пам'ятаєте, як минулого разу було: теж спершу сказали, що гроші завезли, а потім аванс аж у зарплату дали...
- Гроші тоді були, я точно знаю... тільки ж бачите, що з доларом коїться? Ще місяць назад він був сто п'ятдесят, а тепер вже майже триста. Уявіть, які відсотки можна отримати, якщо мати готівку. За місяць підйом удвоє? От вони наші грошики й прокручують!!!
Усі сперечалися, кричали, висували різні версії й тільки одна людина, забившись у кут старого дивана, що стояв посередині гримерки, сиділа, підтягнувши ноги до підборіддя, і мовчки зосереджено дивилася у вікно. Це був Діма Марчен-ко, «наш домашній підарок», як позаочі ми його ласкаво називали.
Діма Марченко вчився на паралельному курсі зі мною і наявно своєї гомосексуальної орієнтації не виказував. Проте всі знали, що він злигався (а можна сказати й «злягався», о велика українська мова!) з гомосексуалістами, але закривали на це очі, бо Діма був людиною доброю, лагідною і в чомусь наївною, а головне, беззлобною, що давало йому можливість мирно співіснувати на одній території із суто чоловічою компанією, яка підібралася в гримерці. Він мав веселу, ненав'язливу вдачу, був не без здібностей, але останнім часом якось несподівано для всіх почав отримувати головні ролі й заміняв у виставах провідних артистів. Таланту грати так, як вони, йому вочевидь бракувало, проте головний режисер його вперто «просував у дамки» і причиною був гомосексуальний зв'язок Дімочки із Мутним, принаймні такі чутки ширились театром, а диму ж без вогню не буває, самі знаєте.
- Що сталося, Дімчику? - запитав я його, коли гамірне кубло акторів-студійців розбіглося, і ми залишилися у гримерці сам на сам.
