депутатом Верховної Ради першого скликання і якому ця ситуація вкрай не сподобалась. От розвив він тоді бурхливу діяльність, задіяв усі важелі впливу й буквально за якийсь тиждень усі центральні республіканські та київські газети почали видавати у друк замовні статті, де ще не зіграну прем'єру чеховської Чайки у постановці Хмельницького (уявляєте, яка спритність) почали громити як абсолютно бездарне творіння старого збоченця-маразматика. І зовсім небагато часу минуло, як в один день наказом Міністерства культури режисера Хмельницького звільнили з посади художнього керівника театру, а на його місце призначили Ігоря Юрійовича Зарізовича.
Це тепер, коли Мутний ледь не щодня учащає до театру і почуває себе тут членом худради, стало зрозуміло, хто має реальну владу. А тоді це було зовсім несподівано. Ніхто ж і гадки не мав, що якийсь молодий жевжик так потужно впливатиме на українське мистецтво. Але жевжик мав не тільки вплив, а й дуже конкретні плани щодо нашого театру і, повірте, не тільки з любові до мистецтва. Адже на балансі театру в самому центрі міста було кілька прекрасних неприватизованих приміщень, були солідні частки у якихось санаторіях і пансіонатах, був гуртожиток і внутрішній дворик на Пушкінській, одне слово, багато цікавих ласих шматочків, що потребували «гарного нагляду». А ще казали, що Мутний цікавиться антикварними меблями, картинами та величезним архівом, що зберігався в театрі і має безліч цінних з точки зору історичної, художньої та комерційної привабливості артефактів, які можуть скласти гордість деяких приватних колекцій. Словом, Мутний став таким собі сірим кардиналом нашого театру й позаочі вирішував усі більш-менш серйозні справи. Але головне було те, що Мутний (як казали обізнані люди) - повністю контролює Зарізовича, і той робить усе, аби віддячити своєму «патрону» за призначення художнім керівником, і є повністюконтрольо-ваною маріонеткою в його руках.
Не знаю, правда це чи ні, адже театр - вир пліток, чуток та суцільних побрехеньок, але останнім часом, окрім кадрових ротацій, затіялося в театрі грандіозне будівництво та ремонт (бо де ж, як не на будівництві та ремонті найкраще відмиваються бюджетні грошики). Окрім вищезгаданого турнікета й пропускної системи, почали ремонтувати гримерки, розширювати акторський буфет, який у перспективі мав стати загальнодоступним рестораном. Якось бездарно, швидко й халтурно відремонтували фасад, дах і туалети, відкривали якісь додаткові цехи з пошиття театрального одягу, продавали «наліво» вистави, здавали в оренду приміщення, тобто ширилася повним ходом комерційна діяльність, що, зрештою, відповідало нагальності моменту існування у нових капіталістичних умовах. Кажуть, що за цей рік Зарізович на підставну особу вже встиг купити собі будиночок у Баварії і навіть були люди (окрім коханки Обаринської), що бували там і описували внутрішнє оздоблення («чисто баварський фолькіше стайл, навіть Геббельсиком чи Герінгиком попахує»). Отакі то справи, панове, а ви кажете соціальні виплати скорочуються...
До речі, я забув сказати одну важливу річ, адже пан Мутний, якому я присвятив стільки рядків, не тільки за вдачею, але й за всіма антропоморфними характеристиками теж був євреєм. Ну от, знову тицьнуть у мене пальцем «мисливці за українськими юдофобами» і скажуть: «Ну хіба не націоналістична почвара цей Орест Лютий?» Але що ж робити, коли довкола заправляють самі євреї? Хіба просто не вживати це слово? Або слово «євреї» замінити на якийсь безневинніший ентомологічний чи флористичний термін типу «коник-стри-бунець» чи «авокадо». І що вам - легше від того стане, коли я пана Мутного називатиму не «евреєм», а «авокадо»? Отож бо!
Проте повернімося до простого українця (але щоб не було образливо українофобам - хохла), який тільки-но вибрався з метро і щодуху чкурить на роботу в театр, засовуючи у сумку свіже число часопису «Четвер» із геніальним оповіданням Юрія Винничука «Ги-ги-и». А тому пропоную перейти до іншої глави, яка, сподіваюся, буде не менш цікавою за попередню!
Я вскочив у фойє службового входу десь хвилин за п'ять до одинадцятої. За звичкою рушивши у бік гардероба, я згадав, що віднедавна акторський гардероб не працює, бо його забирають під буфет-ресторан. З цього приводу театром гуляли жарти, буцім старий вислів Станіславського «театр починається з вішалки» можна вважати неактуальним, бо незабаром «Зарізович унд компанія» доведе всьому світові, що «театр починається з ресторану». Розвернувшись в протилежний бік, я запопадливо випорпав з кишені недавно видану перепустку, махнув нею перед набиченим обличчям нової вахтерки і,
