- Та який він Ігор Юрійович? - обурюється їда Анатоліївна. - Він завжди для мене був і залишиться Іцхаком Ієрухі- мовичем! Іцхаком - все життя звала його мама. Іциком - звали ми його у школі... Але ти ж сам розумієш: куди за радянських часів можна було сунутися з ім'ям Іцхак Ієрухімович? От і став наш Іцик, коли отримав паспорт, Ігорем Юрійовичем. Добре, що хоч прізвище залишив...
Тьотя їда (як я її називаю) взагалі багато цікавого розповідала мені про мого керівника, бо мала на це право, знаючи його ще з тих часів, коли вони разом ходили в дитсадочок на Подолі.
- Він завжди був собі на умі, що для єврейських дітей цілком природно. Багато читав і завжди хотів бути знаменитим. От тільки не міг визначитися, ким саме: письменником, юристом чи лікарем? Але так трапилося, що його років з п'ятнадцяти цілком захопив театр і не будь-який, а наш Великий Державний. Він просто зникав там з головою. Знав усіх артистів, усі вистави цитував по пам'яті, хотів йти у театральний, але Ієрухим Мойшевич, його батько, примусив закінчити юридичний, а коли він уже кілька років пропрацював, то кинув усе і втік до Ленінграда, де поступив у ЛДІТМІК до
Товстоногова. А на ті часи в Товстоногова працювали хто? -починає загинати пальці їда Анатоліївна. - Юрський, Лєбєдєв, Лавров, Луспєкаєв, Копєлян, Борисов, Дороніна... До речі, ти знаєш, що Борисов, Лавров і Луспєкаєв працювали у твоєму театрі?
- Ну, звичайно знаю...
- Так от, - продовжує вона, - Ігорьок чи то пак Іцик собі нівроку нахапався там зоряних звичок і по закінченні інституту попхався до Москви, але там у нього не склалося... Так... поставив пару вистав без особливого успіху... Ну, нудний він, розумієш, нудний... Ну, нема в ньому того шалу, авантюризму, який має бути в справжньому режисерові... у нього якось все від голови йде. Занадто розумний чи що? - знизує плечима сама до себе тьотя їда. - А потім, коли за Брєжнєва знову почалися гоніння на євреїв, коли почалася перша хвиля еміграції в Ізраїль, Америку, коли в театрі почалися цькування, тоді він з Москви утік і перебрався до Києва, хоча завжди мріяв про Москву, хотів бути таким знаменитим, як Ефрос, Любімов, Єфремов, Болчек, Додін і всі інші, яким він завжди заздрив через їхній успіх і не міг цього простити. Запам'ятай, - каже мудра тьотя їда, піднімаючи вгору палець, - успіх, синку, ніколи не прощають! Тут у Києві, я мушу сказати, у нього були непогані вистави, а році у 78-му, 79-му його навіть зробили художнім керівником ВДТ. І керував він аж до року 82-го-84-го, аж поки не зачепився з місцевим компартійним керівництвом. Я не знаю, у чому сутність того скандалу, проте знаю одне: саме через цей скандал Іцика відсторонили від справ, а він же ж натура амбіційна - узяв та поїхав кудись у Росію. А коли вигулькнула Незалежність, бач, повернувся, викладав у театральному інституті щось десь ставив і от... дочекався свого -знову художній керівник, головний режисер. Але ж змінився з тих часів... Ой як змінився, - тьотя їда хитає головою і закусує нижню губу, - він завжди мав схильність до сутулості та облисіння, а зараз же ж просто якийсь лисий горбань став. Очі колючі, підозрілі, зуби через однин частоколом стоять, а йому ж усього десь п'ятдесят п'ять чи трохи більше... пігментні плями по руках і обличчю, весь напружений такий і коханка ця його молода, режисерка, трясця її матері...
- Це хто? Лариска Обаринська?
- А хто ще? Сучка молода...
- А ви звідки знаєте? - щиро здивований я обізнаністю Іди Анатоліївни.
- Тю, так ми ж з його дружиною Наталкою вже триста років знайомі... Київ же ж - велике село. Тут всі одне про одного все знають...
І тьотя їда видає мені цілу порцію «абсолютно вірогідної» інформації про все: про кількість абортів, які від Іцика зробили
