почали підніматися зі своїх місць, адже пів на третю - це був максимальний відведений на денні репетиції час. Адже тим, хто грав вечірню виставу, ще треба було встигнути перепочити й попоїсти. А сьогодні ще давали платню, то й артисти, зірвавшись зі своїх місць, рвучко побігли до виходу.
Я також був у їхньому числі. Гроші мені були потрібні по заріз, бо якщо я не встигну їх узяти, то сім'я на вихідні залишиться напівголодною. Проте у коридорі зненацька мене перехопив Боря Маргуліс і, зазираючи в очі, проказав:
- Негайно зайди до Зарізовича, він чекає тебе у кабінеті і, здається, має гарні новини! - потому він посміхнувся, відпустив рукав і, знявши у мене з плеча удавану пушинку, дмухнув на неї і коротенько засміявся.
Чесно кажучи, від його слів серце моє впало. От чого я вже точно не хотів у цю мить, то це будь-яких гарних чи поганих новин від Зарізовича. А може, він побачив, як я виходив з-за ширми? - промайнула думка, і мені на мить зробилося зле. Користуючись вже знайомою вам практикою, я набрав повні легені повітря і з шумом його видихнув. В голові проясніло.
- Займи мені чергу до каси! - ухопив я за рукав Миколу Кучера.
- Добре! - кивнув він головою, а я, зібравшись з духом, рушив до худруківського кабінету, який знаходився у дальньому крилі театру, а вхід до нього перекривала велика приймальня, в якій головувала руда ширококоста жінка середнього віку з пишним бюстом і грудьми, що звалася секретаркою Люсею, чи то пак Людмилою Василівною.
- Доброго дня, Людмило Василівно, - привітався я з секретаркою. ..
- А-а-а, Лютий, - привітно озвалася вона. - Проходьте, проходьте, Ігор Юрійович вже вас чекає.
Щось дивне було у тій її привітності, бо зазвичай Люся сприймала мене холодно й байдуже, як, зрештою, і всіх тих, хто у нинішній театральній ієрархії належав до категорії «не наш». Але відтепер щось змінилося в її ставленні до мене. Ще одна загадка, яку мені належало розгадати. Потягнувши на себе старовинну мідну клямку оббитих дерматином дверей, я зайшов до Зарізовича, який сидів за величезним антикварним столом і щось писав у нотатник.
- О, Оресте, дякую, що зайшли, - чемно кивнув мені, і ця фраза зайвий раз підтвердила смутні здогадки про те, що доля пішла довкруж мене у якийсь незрозумілий поки що танок. Бо з якої такої радості отак з порогу дякувати мені за те, що я зайшов до худрука - всемогутнього, як бог, з його ж повеління?
Поки Зарізович щось дописував у своєму блокноті (либонь, взявся до написання нової книжки), я всівся на стілець і похапцем оглянув кабінет, у якому мені не часто доводилося бувати, бо хто я такий, аби зі мною віч-на-віч розмовляти у святая святих. Звичайним смертним їхню долю і веління худрука оголошували через повірених помічників режисерів, адміністраторів та завідуючого літературною частиною Борю Маргуліса. Щось мало трапитися дійсно видатне й карколомне, щоб Зарізович викликав до свого кабінету звичайного та ще й молодого артиста. Думки мої з цього приводу підтвердяться рівно за мить, а поки я роздивлявся кабінет, який нагадував антикварну лавку.
По стінах висіли картини й гравюри, антикварні афіші та фотографії. На старовинних етажерках та невеличких столиках стояли вази та порцелянові статуетки, меблі, переважну більшість яких складали дореволюційні стільці, фотелі та канапи, були в ідеальному стані, а перський килим у центрі кабінету був дивної тонкої роботи. Все ж таки майже сто років існування нашого театру в тому ж самому приміщенні давалися взнаки. Накопичені за цей час багатства, що допіру чітко фіксувалися радянськими контролюючими органами, поволі перетворювалися на приватну власність через схеми «дайте покористуватися - а давайте це замінимо на щось нове - а давайте оцей старий мотлох взагалі спишемо з балансу». Таким чином коштовний антикварний «мотлох» переходив у користування тих, хто мав до нього доступ, і театром ходили чутки, буцім сам Мутний має
