А ще я згадував учорашні читання «бубабістів» у Будинку Актора, згадував ту дійсно творчу, піднесену атмосферу, яка царювала в залі і яка так різнилася з нудною недолугою атмосферою нашого театру. «Але ж і там були заслані козачки!» -з гіркотою подумалося мені, коли я згадав слова Мутного, буцім йому вже донесли про збіговисько українських націоналістів у Будинку Актора. І зробилося мені так моторошно, так бридко від усвідомлення того, що нічого у нашому світі не міняється. Так само, як і за совка, за митцями стежать, полюють, пишуть наклепи. Правий був Микола Кучер, коли казав, що першою справою треба було люструвати владу і заборонити доступ до неї всім гебістам, комсомольцям-комуністам, усій тій гидотні, що й нині потай керує нами. І так якось мені стало гірко й погано на душі, що захотілося бухнути.
- А що, гроші сьогодні будуть давати? - запитав я пошепки у Миколи, який вже відчитав свого Ляпкіна-Тяпкіна у дії першій.
- Та вже дають!
Отаке! Виявилося, що платня таки сьогодні буде й вільні працівники цехів - реквізитори, костюмери, постановники сцени вже отримують грошенята від дванадцятої години дня. Про це Микола довідався на перерві, поки я сидів за ширмою. Це тішило.
- Лютий, читайте вашу сцену! - почув я раптом звернену до мене фразу Обаринської.
- Ой, вибачте! - я похапцем почав шукати у своїх «трьох сторінках» фразу, з якої починалася моя роль.
- Ага, от! - знервовано відшукав я необхідний текст. - Читати з ремарками чи без? - запитав у режисерки.
- Давайте з ремарками, - суворо обізвалася вона.
- До кімнати заходить трактирний слуга з тарілками та серветкою, - прочитав я і відхекався. - «Хазяїн в послєдній раз уж дайот».
- «Ну-ну, хазяїн. Я плсвать на твосго хазяїна. Что там та-кос?» - відповів мені Марченко в образі Хлсстакова.
- «Суп і жаркос...» - озвався я словами трактирного слуги й дані ми продовжили читати вже в спокійнішому ритмі.
А й справді, за всіма цими думками, у які я поринув, я й не помітив, як дійшла черга і до нас з Марченком... Скажу чесно, я йому трохи заздрив, а може, й не «трохи». Бо зіграти Хлєста-кова - було моєю заповітною мрією. Адже на вступних іспитах до театрального інституту я читав саме монолог Хлєстакова, в інституті неодноразово брав участь в уривках, граючи його, а тому відчував у собі силу й наснагу взятися до цієї складної ролі, в якій, безумовно, розкрив би увесь свій акторський потенціал. Проте, оскільки я був не в фаворі у начальства, то й мусів задовольнятися роллю трактирного слуги.
Так-сяк за дві з половиною години з однією невеличкою перервою на перекур, ми дісталися фіналу. Годинник показував майже пів на третю пополудні, коли у репетиційній залі прозвучала заключна репліка: «Прієхавший по іменному по-вєлєнію із Петербурга чіновнік трєбуєт вас сєй же час к сєбє. Он остановілся в гостінніце!» - під загальний гуркіт, оплески, жарти та сміх прочитав Лазар Пектусевич, що грав жандарма й мав єдину репліку в усій виставі.
По тих словах в п'єсі наставала німа сцена, в житті ж було зовсім навпаки - артисти навіть без дозволу Обаринської
