- Так, звичайно! Борисе Михайловичу, - звернувся худрук до Борі, - попросіть панів артистів на деякий час звільнити залу...
За півхвилини зала спорожніла. Я теж хотів вибратися зі свого сховища, але, підвівшись на лікті, так і завмер, спостерігаючи за усім крізь вузьку шпарину. У разі чого міг би вдати, що сплю, але чоловікам, здається, було не до мене. У тому, кого Зарізович називав Євгеном Дмитровичем, я відразу впізнав Мутного, що у той час, поки артисти полишали залу, стояв і, заклавши руки за спину, мовчки дивився у вікно. Коли ж за Борею, що виходив останнім, зачинилися двері, Мутний розвернувся до Зарізовича і, повівши очима убік, пошепки запитав:
- Я сподіваюся, тут у вас не прослуховується?
- Та ні, Євгене Дмитровичу, - так саме чомусь пошепки відповів Зарізович, - ми встановили підслушку у радіоточках у всіх гримерках, а в репетиційних залах навіщо? До речі, дякую вам за підказку та спеціалістів... Через цю систему можна дізнатися багато цікавого з приводу справжнього життя у театрі!
- Отож бо! - Мутний зробив паузу і якось непевно, ніби роздумуючи з чого починати, захитав головою. - Ігоре Юрійовичу, я до вас з неприємними новинами...
- Я вас уважно слухаю, Євгене Дмитровичу, - аж виструнчився перед ним худрук.
- Трапилася одна ситуація, в якій мені терміново потрібна ваша допомога й рішучі невідкладні дії... - Мутний погладив правою рукою свою охайну борідку. На середньому палці виблиснув темно-синій сапфір у золотій каблучці. Поправивши окуляри, продовжив: - У вашому театрі працює одна молода людина, яку звати Дмитро Марченко...
- Так, я його прекрасно знаю. Це мій колишній студент...
- Тим ліпше! Не знаю навіть, з якого кінця зайти... Ну, добре, буду вкрай відвертим. - Мутний набрав у легені повітря й видихнув його разом зі словами: - Мені треба, щоб він зник...
- Як зник? - нижня щелепа Зарізовича поповзла уперед, а голова втягнулася у плечі.
- Назавжди! Хе-хе, жартую... - м'якенько посміхнувся Мутний. - На деякий час... - розмовляв він обережно, з іронією дивлячись на свого геть спантеличеного співбесідника. -Мені важко зараз вам пояснити, але до певних нечистих на руку людей потрапили компрометуючі мене фотографії, на яких ми з вашим учнем знаходимося, так би мовити, у неформальній атмосфері. Я не знаю, хто ці фотографії зробив, можливо, це влаштували мої опоненти чи недруги, яких у мене досить багато, а можливо, це влаштував цей малий покидьок, ваш учень, щоб здерти з мене грошей, зараз відповідні органи вже цікавляться цим, але якщо вони потраплять до засобів масової інформації, моїй кар'єрі кінець. Ось чому я звертаюся до вас із проханням у найближчий час, а краще до початку наступного тижня, знайти заміну цьому Марченку на всіх ролях і на деякий час взагалі забути про його існування. Про все інше я потурбуюся сам. А якщо засоби масової інформації будуть ним цікавитися, то ви скажіть, що він отримав запрошення з Америки чи Канади... Ні, я думаю, краще з Росії... так з Росії... Звільнився з театру і поїхав туди працювати. Де він зараз і що з ним - ви не знаєте. Добре?
- Та добре, добре, Євгене Дмитровичу, - затряс головою Зарізович. - Заспокойтеся, будь ласка, я все зроблю, як скажете... А куди він взагалі... Як? - збентеження Зарізовича проявлялося в дрібній психомоториці рук, яким він не міг дати ради, і то тер одну об одну, то закладав за спину, то пощипував, то ворушив пальцями.
- Ви не переживайте. Я все владнаю... Просто мені треба, щоб він терміново зник з країни. Або взагалі зник... Хе-хе... Жартую... - Мутний знову лагідно так усміхнувся, і від тої посмішки аж моторошно ставало. - Розумієте, дуже важкі часи настали, Ігоре Юрійовичу, я би сказав, вирішальні часи. Країна котиться в прірву! Кляті націоналісти атакують по всіх
