І понеслося.
Така вже традиція у нашому театрі, що на першій зустрічі режисер-постановник сам підписує і вручає артистам окремо надруковані ролі. Не знаю, чи заведено таке в інших театрах. Але, отримавши з рук Обаринської свою роль слуги-трактир- ника на трьох листочках, я знову всівся на лаві й дочекався, коли пороздають ролі ще менші - купців там, масовки. Потому оголосили перерву, і більшість артистів попхалася до виходу, я ж подався до ширм, за якими стояли м'які канапи і, заховавшись від сторонніх очей, влігся на одну та занурився у свої думки.
За ширмою було тепло й затишно. Поруч на стіні висіла чавунна батарея, що пахтіла жарким духом, а стара канапа, оббита червоним потертим оксамитом була дуже вдало змайстрована, немов би спеціально для нетривкого перепочинку. Невисокий підголовник, на який я вмостив свою довбешку, був якраз такого рівня жорсткості, що заснути на ньому було неможливо, а от покимарити в самий раз.
Крутилися в мене в голові якісь непевні думки щодо людської неоднозначності. От, зокрема, Обаринська, яка виголосила цей, безумовно, заготовлений заздалегідь, але все одно романтичний спіч «про рожевого фламінго», і про яку подруга моєї мами тьотя їда абсолютно певне казала, що вона «сучка, увела Ігорьочка з сім'ї», а люди ще й говорили лихе, буцім вона його б'є, буцім вона знається на відьомстві, буцім вона посприяла тому, що з театру пішло багато артистів, буцім вона не тільки з Зарізовичем живе, а ще із трьома артистами з трупи, та чи мало яких гидот про людину наговорять. Аж тут бачиш - і у неї було дитинство, і у неї були мрії, і рожевий фламінго... І вже, здається, Обаринська - худа, анемічна жаба, що через передок торує собі шлях у мистецтві - теж стає людиною, яку і жаль трохи і до якої вже ставишся не як до коханки, але вбачаєш і якусь душу...
Отак у однозначних думках про неоднозначність кожної людини та й життя взагалі, провів я кілька хвилин, лежачи на канапі із заплющеними очима, аж раптом почув з-за ширми гундосу говірку Борі Маргуліса, який звертався до Зарізовича, що після проголошеної перерви так і лишався сидіти в залі, щось занотовуючи у своєму щоденнику.
- Ігоре Юрійовичу, тут до вас Євген Дмитрович прийшов, каже у терміновій справі, - голос Борі відверто тремтів.
- Де він? - рипнувся на кріслі Зарізович.
- Роздягнувся у вас у прийомній, вже піднімається... А от і він! - Боря запопадливо порснув смішком, і до кімнати зайшов Євген Дмитрович, як завжди, сяючи своїми окулярами, у елегантному темно-синьому костюмі з піжонським блакитно-білим галстуком.
Зарізович рвучко підвівся назустріч і, ухопившись за руку, довго й настирливо її тряс:
- Якими вітрами, Євгене Дмитровичу?
- У терміновій справі, Ігоре Юрійовичу! Ми можемо поговорити з вами наодинці?
- Так, звичайно! Пройдемо до мого кабінету чи просто
тут?
- Давайте, щоб не гаяти часу - тут. Розмова буде нетривкою...
