знанням? Куди бігти? До кого волати: рятуйте, грабують! Безчестять! Руйнують!».
Відповідей на ті питання я не знав. Єдине, що тоді згадалося, слова Шевченка: «Україно, Україно! Споглянь-но на себе! В твоїй хаті сидить ворог, ще й сміється з тебе!». У ту мить я був цілком спантеличений, здеморалізований, розхристаний і майже убитий тією жахливою правдою, свідком якої так зненацька зробила мене доля.
- Далі репетицію поведе Лариса Михайлівна! - виголосив Зарізович порядок денний. - Бажаю вам вдалого читання! Борисе Михайловичу, - звернувся до Маргуліса, - ходімо зі мною.
Коли вони вийшли, Обаринська подала сигнал до колективного читання п'єси, і Гуров, що грав Городничого, важким баритоном прорік: «Я прігласіл вас, гаспада, чтоби саабщіть вам прєнєпріятноє ізвєстіє: к нам єдст ревізор».
Воістину, усе життя - театр!
Немає особливої потреби описувати усі наступні дві з половиною години, бо, якщо ви візьмете й зайвий раз перечитаєте «Ревізора», то, повірте, гірше вам від того не стане. Геніальний твір нашого земляка, творчість якого москвини привласнили, зрештою, як і назву Русь, як і частину нашої історії, зробивши з найяскравіших її сторінок глави з «Історії гасударства расійскава».
«Витягти на Божий світ чорта й виставити його на посміховисько» - ці слова Гоголя, якими він характеризував основний імператив усієї своєї творчості і які я прочитав у його щоденниках, то виринали у моїй свідомості, то знову ховалися за скупченням різних думок, які відвідати мене упродовж цього часу. «Чорт! Чорт!» - раз у раз поминав я про себе нечистого, бо усю ту ситуацію, яка закручувалася навколо, інакше, як чортівнею, годі було назвати. Проте одна думка виділялася з понад усіх, найбільше не даючи мені спокою.
«Мовчати чи не мовчати? От у чому питання?» - цю гамлетівську тезу я для себе сформулював досить чітко, ще навіть не усвідомлюючи усієї її глибини і подальшого впливу на своє власне життя.
Адже у цій тезі ховався увесь сенс мого існування, сповненого піднесених національно-свідомих думок і почуттів. Лишилися в минулому часи, коли треба було братися до зброї і бити ворога кулею, гранатою, багнетом. Наставали нові часи інтелектуальних, культурних, цивілізаційних воєн. А тому лише Слово, одвічне Боже Слово, з якого, як відомо, починалося усе, ставало найвразливішою зброєю проти ворогів. Слово, що, як світло, розганяло всі сонми темряви. Слово! А ще Правда. Найбільше в світі боялися наші вороги бути викритими в своїх злодіяннях, підступах і змовах. От чому вони нищили архіви КДБ в ті перші місяці, коли постала наша Незалежність, нищили правду про самих себе - хижих прислужників диявола, чия п'ятикутна зоря, чи то пак пентаграма, та криваве знамено символізували смерть і нищення мого народу.
Мовчати - значить, множити неправду та давати чорту шанс коїти на землі лихі свої справи. Мовчати - значить погоджуватися з облудою та брехнею, приймаючи й на себе відповідальність за всі злодіяння, які кояться з мовчазної твоєї згоди. Мовчати - значить, прирікати себе на небуття. А я не хочу небуття! Я хочу БУТИ! Я хочу ЖИТИ! У правді, у світлі, у любові! А значить, я не маю права мовчати! Я мушу розповісти, передусім Марченку, про ті хмари, які зібралися над його головою. Я мушу піти до якихось впливових людей... Ну, не знаю, до провідників РуХу, до того ж Чорновола, Сверстюка чи Левка Лук'яненка, чи до того ж очільника «революції на граніті» Олеся Донія, чи написати листа Кравчуку та викласти усі плани Мутного з усією його донецько-московською компанією, яка на наступний рік готує нечесні вибори та пророчить на трон якогось незнайомого мені Кучму - директора Пів-деньмашу. Я не знав, як братися до тієї справи і з якого кінця заходити, а тому, покусуючи губи із змокрілими, холодними долонями сидів і дивився в підлогу, тоді як мої колеги читали у ролях «Ревізора».
