русофіл керує національним театром. А ви всім, хто так каже, у морду Котляревським чи Франком і тицьнете. Хай свої пельки бандерівські позатикають! А з Марченком, я вас дуже прошу, замініть його на усіх ролях, бо, скоріше за все, у понеділок його вже не буде в країні. Оце і буде ваш рішучий внесок у побудову «нашої» держави. Домовилися, Ігорю Юрійовичу?
- Так-так, звичайно! - рвучко погодився той.
- Ну, от і добре, - поблажливо похвалив його Мутний. - А зараз мушу бігти у справах - з бандюками донецькими зустрічатися...
- Як з бандюками... - вже вкотре ошелешено перепитав Зарізович.
- Ха-ха-ха, - ніжно так засміявся Мутний, дивлячись на спантеличене обличчя художнього керівника, - Та не лякайтеся так, Ігорю Юрійовичу, жартую я. Нормальні хлопці... З грошима готові допомогти і на майбутніх виборах організувати «правильне» народне волевиявлення. То я на вас дуже покладаюся!
- Так, Євгене Дмитровичу, зроблю усе, як ви сказали!
- Ну, от і добре. До побачення!
- До побачення!
Коли Мутний вийшов, Зарізович ще на деякий час лишився стояти нерухомо. Я ж спостерігав за ним через свою шпарину в ширмі, знаходячись у якомусь зціпенінні. Все, що відбулося на моїх очах за останні хвилини, нагадувало сцену з трагедії «Гамлет», у якій Полоній так само, як і я, дізнається про підступ і змову. О життя, хіба ти не театр? Кому розповісти - не повірять, що я зараз чув і бачив.
Весь світоустрій досить стрункий і зрозумілий, всі поняття про честь, гідність, користь і великодушність у моїй уяві спотворилися і трансформувалися в темні плями, що, мовби вогонь, проїдали чорними роззявленими ротами біле тло паперу, на якому було написано: «Добро переможе».
Я ще не міг збагнути всієї тієї глибини прірви, в яку поринуло все моє єство після «перегляду» попередньої сцени. Я дивився на Зарізовича через шпарину і мені здавалося, що я бачив демонів і чортів, які крутилися довкола нього, в той час як мої янголи кудись глибоко заховалися і, забившись у шпарини душі, сиділи тихо, вражені, як і я, підступністю цього світу. Нарешті Зарізович пересмикнув головою і плечима та пішов до дверей.
- Збирайте артистів, - наказав він Борі Маргулісу, який вже завбачливо чекав за дверима.
Коли ж артисти знову заполонили репетиційну залу, я непомітно вибрався зі своєї засідки і, всівшись на лаві біля вікна, сидів тихо, дивлячись у підлогу.
Все, про що казав мені Микола Кучер, все, про що я думав сам, виявлялося зовсім не порожніми мареннями молодої романтичної особистості, не рефлексіями «бандерівця» на удавану небезпеку, а абсолютною реальністю, яка тільки-но чітко матеріалізувалася перед моїми очима у розмові двох євреїв, один з яких ще й був гомосексуалістом.
«Це ж змова! Реальна змова проти України! - думав я, пригадуючи фрагменти тієї розмови. - Уся ця жидівсько-мос- кальська змова, щоб знищити українську державність чи принаймні профанувати її, дискредитувати саме поняття «українець», існує не тільки в моєму розпаленому романтичними патріотичними думками мозкові, а й у реальності! І це мені не привиділося. Ось тут, в трьох метрах від місця, на якому я зараз сиджу, відбувалася та розмова! І що мені робити тепер з тим
