безпосередній стосунок до цих схем.
Проте головною гордістю і міфом цього кабінету була розкішна чотириметрова пальма біля вікна у великому каду-бі, що впиралася гіллям у стелю. Історію «про пальму» любила переповідати Люська-секретарка, якій та історія дісталася у спадок від попередньої секретарки.
У сімдесятих роках керувати театром поставили якогось партійного селюка з уряду Щербицького, для якого та посада була чи то помстою, чи то прикрим покаранням, чи то виправними роботами, через які він страждав, бо у цій «культур-муль- тур» геть не розумівся і взагалі вважав театри непотрібними, бо ще Ленін казав: «Головним з-поміж усіх мистецтв для нас є кіно». Кіно той керівник шанував, а театр вважав купою нероб, пліткарів та дармоїдів (що, зрештою, не так вже й далеко від істини). Так от, саме при цьому керівникові досі шикарна й пишна пальма почала хиріти та сохнути. Секретарка, що дуже вболівала за її долю (бо пальмі було років за п'ятдесят), звернулася до спеціалістів з ботанічного саду, і ті надіслали професора-ботаніка, що довго брав проби Грунту, щось там мудрував, робив заміри, а потім видав несподіване для усіх резюме: «Мочитися у кадуб не треба!».
- Як так мочитися? - сплеснула у розпачі руками секретарка.
- А отак! - спересердя гримнув на неї професор. - Хтось бере та й сцить у пальму, а це порушує кислотно-лужний баланс у ґрунті й сприяє його засоленню!
- Уявляєте, яка то була ганьба для культурної людини, якби її спіймали на тому, що вона мочиться у пальму! Але тому керівникові подібне звинувачення було, як з гусака вода. Він тільки повів плечима й наказав пальму викинути. А вона ж бачила і Романова, і Хохлова, і Лаврова, і Халатова, а може, самого Соловцова! - скрушно хитала головою Люська, удаючи неабиякий розпач від безкультур'я деяких керівників від культури. - Проте знайшлися добрі люди і пальму врятували. Пересадили в інший кадуб, і вона деякий час простояла у фойє, аж поки її до себе знову не забрав Зарізович.
Нарешті мовчанку перервав тихий голос Ігоря Юрійовича:
- Оресте, у мене є дуже серйозна розмова.
- Так, Ігорю Юрійовичу, - я відразу напружився, зробив розумне обличчя і, суворо підібравши губки, запопадливо затрусив головою.
Серце шалено калатало, і на шиї билася жилка, віддаючи аж у мозок. Я не знав, чого чекати від художнього керівника, і ця невизначеність відверто сильно лякала. Здавалося, і Зарізович відчував усю напруженість моменту, а тому тягнув і тягнув з мене жили.
- Оресте, - він знову зробив досить тривалу або, як кажуть театрали, «мхатівську» паузу, після якої дуже повільно, майже по складах проказав таке: - Я хочу, щоб ви зіграли Хлєстакова замість Марченка, а також вивчили й зіграли усі інші ролі, які він має у нинішньому репертуарі.
Після цих слів я відчув, як мені у роті з'явився той трохи призабутий, але знайомий присмак чи то барбарисового льодяника, чи то якоїсь солодкої жовчі, змішаний з металевим присмаком заліза, який я позаочі називав для себе «присмаком лайна» і який з'являвся у мене в роті у ті хвилини, коли я брав участь у якихось нечесних чи підступних діях.
За все моє життя той присмак з'являвся разів зо п'ять. Вперше ще у школі, коли я збрехав, що не бив скло у парнику, а натомість покарали мого однокласника, якого бачили поруч і зробили винним, хоч він був ні при чому. Пару разів у армії, коли
