Але поки що говорити нема до кого. Дмитра Марченка, якого я передусім хотів попередити про загрозу, яка нависла над ним, у гримерці не було.
У чому полягала моя мотивація, спитаєте ви? А чорт його знає? Можливо, у той момент керувало мною невпинне бажання говорити правду через ужитий алкоголь. А можливо, я просто не міг вчинити інакше, бо тоді просто удавився б від відчаю та зневаги до самого себе.
Адже перед кожним поколінням у той чи інший спосіб рано чи пізно постає це гамлетівське питання: «Бути чи не бути? Чи гідно підкорятися під ударами долі чи варто чинити опір?», що у моєму варіанті дорівнювало питанню: «Говорити чи не говорити?». Питання не нове, але, чорт забирай, актуальне! Можливо моє попередження хоч якось допоможе Марченку вирватися з цупких пазурів Мутного. І я принаймні отримаю моральне право грати Хлєстакова, забравши цю роль не тишком-нишком, як зробив у випадку із Сашком Інгулом, а цілком легально, обмінявши це право на інформацію, яка могла б врятувати Марченку життя.
Та що Марченка в гримерці не було, то я й вирішив якось згаяти час і, спустившись поверхом нижче, дістався гримерки Кучера, де ми почали гру. Аж потім зайшов Протасов, щось там побелькотів «про вазочку» і вийшов. Перед грою ми домовилися, що коли програю я, то піду у театральний буфет за кавою, а якщо він, то сходить за склянкою томатного соку для мене.
- А все ж таки жаль цих театральних стариків, - мовив я, кидаючи кості.
- Це кого тобі жаль, цього старого цапа, що заходив до гримерки? - несподівано кивнув убік дверей Микола. - А тобі, друже, ніколи не спадало на думку, що ці люди теж колись були молодими і не завжди виглядали так жалюгідно, як цей, приміром, хрич? Три-п'ять, закрив... Ти мене, звичайно, можеш засудити за такі думки, але я тобі чесно скажу, що Прота-сов - це ще те лайно та падло. Це зараз він уже немічний і убогий, а подивився б ти на нього років двадцять тому, коли був секретарем парторганізації. Через нього Васька Михайленко з вікна викинувся!
- Васька Михайленко? - перепитую я, не розуміючи про кого йдеться.
- Ти його не знаєш, це мій співкурсник, - пояснює Микола, кидаючи кості на поле, - чотири-два... Ледь за тридцять було хлопцю, як він це утнув. А талановитий був страшенно! І сталося у нього шалене кохання з дружиною головного режисера. Та таке, що та дружина головного режисера пішла до Васьки, а Васька теж втік від родини, кинув двох дітей і почали вони жити разом. А головний режисер, щоб помститися, вмовив Протасова вичистити Ваську з партії, потім за аморалку його звільнили з театру, а коли йому не стало за що жити, дружина головного режисера повернулася назад, а Васька забухав і навесні вісімдесят другого викинувся... Один-два... Ходи...
- А-а-а-а, дійсно щось таке чув! Шість-два...
- Отож! А я тобі хіба не розповідав, яка у нас з Протасо-вим «любов до гроба»? Це ж через нього, падлу, я тільки у сорок вісім років отримав «заслуженого» і почав щось грати, а поки він тут у театрі «актівнічав» я тільки й працював, що на епізодах та другорядних ролях. Чотири коша... Чотири фішки викидаю... Проститутська у нас професія, друже, скажу я тобі так. У художників є свої критерії, у музикантів свої, у письменників свої. Тут все зрозуміло, пензлі, ноти, букви... А у нас артистів - суцільний суб'єктивізм. Подобається гра - чи не подобається... Ну, не подобався я Протасову, а іншим подобався, так навіщо мене через це зі світу зживати? На кожних зборах трупи вставав і казав, що, мовляв, Микола Кучер те не так робить і тут не те грає... Ну, не знаю - якоюсь кісткою я йому в горлі стояв. Так половину життя свого за цього нездари старого й змарнував. Все перечікував. Приходить один головний режисер - думаєш, щось зміниться. Чекаєш. Нічого не міняється. Того знімають, іншого призначають. Знову чекаєш чогось. А воно нічого не міняється. П'ять-два, одна фішка пішла, а ця сюди, - Микола рвучко переставив по полю фішки.
