- Так це твоя проблема! - відгавкуюся я на бігу. - Це проблема твого покоління, що мовчало та й тепер ще боїться говорити. А я вже не той! Я вже інший, а тому буду говорити!
- Ти дурень! Ідіот! Ти себе занапастиш! - біжить він поруч зі мною. - Вмерти чи збухатися - то справа нехитра! А от дітей ростити, професією займатися, книжки писати, а не словами кидатися та героя із себе удавати - оце дійсно складно...
- Та ну тебе, зраднику кацапський, - я в розпачі вириваю з його долоні свій рукав і рушаю униз сходами до підземного переходу на вулиці Леніна, яку нещодавно перейменували на Богдана Хмельницького. В цьому місці вулична штовханина сягає апогею. Протискуючись між різнокаліберних людських тіл, я гублю у натовпі Миколу, але він, певне, пильнує мене,
бо, коли, піднявшись, я заходжу до Центрального гастроному і займаю чергу до горілчаного відділу, він вигулькує неподалік і мовчки стає поруч. От, що значить стара алкогольна школа: «п'яних друзів у біді не полишають, навіть якщо й сам не пив». Я вдячний йому за це.
Отак і стоїмо мовчки хвилину чи дві, аж поки я не ловлю на собі його усміхнений погляд. Відводжу очі, а через деякий час вже й сам усміхаюся до нього. На серці якось легшає. «А й справді, - думаю собі, - чого це мене так розбурхало? Жив собі спокійно, працював, дитину ростив, дружину кохав... і що мені до тих жидів, підарасів й усієї тієї наволочі, що раптово залізла у моє життя?».
- Що будеш брати? - цілком дружелюбно питає Микола
- Гапличок горілки.
Не знаю, як де, а в нашому театральному середовищі чвертка горілки називалася саме «гапличок». Від «юдиних» трьох тисяч лишилася половина, навіть трохи менше, а тому я вирішую перейти на економніший режим.
- Правильно! Більше не бери, не треба, ти й так досі хильнув. .. Хочеш, я піду візьму щось запити? - питає Микола.
- Якщо тобі не важко...
Микола іде до сусіднього відділу, а я дивлюся йому в спину і думаю: «Як гарно, що поруч у складні моменти життя посилає тобі таких гарних, розумних і мудрих людей, як Микола. Але навіть ці гарні, розумні й мудрі люди не знають, що коїться у мене всередині. Адже рішення прийняте. Рубікон перейдено. Слово промовлено. І вже мене ніщо не втримає від вчинку, який я мушу зробити, який я обов'язково зроблю, бо не можу цього не зробити! Адже у цю мить на мене дивляться мільйони очей моїх предків, мільйони страчених і загиблих, мільйони ненароджених братів і сестер моїх. І я не можу їх зрадити! Я відповідаю за усіх, хто жив і житиме на моїй землі! І я зроблю це! Я НЕ БУДУ МОВЧАТИ! Я БУДУ ГОВОРИТИ!».
- Чвертку горілки, - спокійно кажу продавчині і, отримавши своє, відхожу вбік.
А й дійсно, прийнявши рішення, я стаю спокійним, впевненим, і якась могутня сила розливається у мене по тілу. Це незвичне відчуття, але воно мені подобається, чорт забирай, дуже подобається! Я аж розправляю плечі й відчуваю, як у мене за спиною виростають крила. І пишаються мною і мертві, і живі, і ненароджені земляки мої.
- Я узяв дві пляшки «Буратіно» - підходить до мене Микола. - Одна тобі, інша мені. Ти мене зрозумів? - знову
