- Зараз ідемо... Мама тоді казала, що мене вб'ють чи в кращому випадку заарештують! І, повір, я бачив справжній страх у її очах. Бона й тепер каже, що вся ця незалежна Україна -лише черговий проект КДБ, який ставить на меті всіх українців вивести на чисту воду, зафіксувати і в один прекрасний день розстріляти чи вивезти кудись на Сибір.
- Всіх не треба, достатньо тіттьки найактивніших, я інші самі поховаються! Пішли...
- Отож! Але всіх суки не перестріляють! Багато вже нас і нас так просто не подолати! - погрожую я усім бандитам та перевертням артистичним своїм кулаком.
- Бухати треба менше! І справою займатися, а не пиздіти тільки... - різко зауважує Микола й підводиться з лави. - Ходімо, вічний революціонер, дух, що жопу рве до бою!
- Кепкуєш!? - я сумно посміхаюся.
- Це все алкоголь, друже. Ти просто буханув і розійшовся, а про такі речі треба на тверезу голову міркувати. Ходімо!
Я підводжуся з лави, і ми з Миколою повільно мандруємо до театру. Дорогою Микола з власного досвіду розповідає мені про підступність алкоголю, який в його житті накоїв багато лиха:
- Бо алкоголь створює так званий ефект ліфта, який піднімає тебе на нечувану висоту, і ти видаєшся собі таким сильним, розумним, талановитим, таким феєричним і всемогутнім, що, здавалося, увесь світ мусить лягти біля твоїх ніг, визнавши всі твої таланти.
І я почуваю себе таким - могутнім, талановитим, феєричним. Патріотом своєї країни, що життя своє готовий покласти на вівтар жертовності. За її волю! За її долю! За весь український народ!
- Але потім тебе гепає на землю, - продовжує Микола свою антиалкогольну кампанію, - і ти, тверезіючи, розумієш усю ілюзію того стану. Адже навколишня реальність сувора й неоковирна і, щоб у реальності досягти хоча б половини того, що мариться тобі під дією алкоголю, треба працювати й працювати. А працювати не дуже й хочеться, бо це нудно, нецікаво й тупо, і ти знову бухаєш, бо так воно якось веселіше. Але одного дня озирнешся, а навколо одна пустеля - ні сім'ї, ні друзів, ні квартири, а головне - ніяких дійсних справ, окрім алкогольних спогадів. Отут вже стає страшно! І виходи лише два: або продовжувати бухати і здохнути під парканом, або зав'язувати і зайнятися якоюсь справою! Так що, друже мій, з алкоголем будь обережним!
І я з ним абсолютно погоджуюся, але радше формально, бо вже майже не слухаю, блукаючи у нетрях своєї свідомості. Бо ятрить мою душу одна вже знайома читачеві й нерозв'язана досі мною проблема: «Мовчати чи не мовчати? Розповісти Миколі про всі мої вагання та міркування чи знову, промовчавши, лишитися німим рабом. Переступити через отой синдром КДБ, відвоювавши собі право зватися вільною людиною, чи так і лишитися мерзенною почварою із присмаком лайна у роті? Аж раптом різко я хапаю Миколу за рукав і, жарко дихаючи йому алкоголем в обличчя, кажу:
- Я маю сказати тобі щось дуже важливе!
А далі я розповідаю йому про все, що чув і бачив у репетиційній залі, розповідаю про те, що Зарізович запропонував мені замінити Марченка на всіх його ролях і зіграти Хлєстакова у прем'єрі, розповідаю про Мутного, який хоче, щоб Марчен- ко зник, бо щось там у них трапилося на тлі содомського гріха, розповідаю про якогось Кучму, який за півроку має стати президентом, розповідаю про жидо-московську змову проти України...
