Слова ллються з мене бурхливим потоком і я, вдивляючись у Миколине обличчя, бачу на ньому то тінь здивування, то саркастичну усмішку, то неабиякий подив, а часом той вже знайомий мені вираз страху, коли знову спрацьовує синдром КДБ, і людина розуміє, що стає причетною до знання якихось потайних механізмів, що керують усім навколишнім світом.
- То що робити, Миколо? Як вчинити? Як жити далі? -смикаю його ґудзика, а він, витріщившись на мене, мовчить, ніби води у рота набрав.
А навколо кипить, вирує Хрещатик, біжать кудись люди, ЦУМ запрошує в гості, Центральний гастроном виблискує порожніми вітринами, на протилежному боці вулиці на фасаді Будинку Тканин блимає знайома з дитинства неонова жінка- суконниця, сигналять таксисти, звідкілясь долинає спів Вади-ма Козаченка «Больно мнє, больно, нє унять ету злую боль...», годинник на вежі будинку профспілок показує пів на шосту вечора, а ми, як два бовдура, стоїмо навпроти київської мерії і дивимось одне одному в обличчя - п'яний двадцятип'ятирічний романтик-патріот і зрілий кацап-українофіл.
- То, що робити Миколо? - знову питаю, відчуваючи, що від його відповіді залежить усе, і не тільки моє особисте життя, але й життя усієї моєї країни, усього світу. Здається, увесь всесвіт чекає його відповіді.
І ця мить триває цілу вічність. Але я вже щасливий через те, що подолав у собі той липкий, потворний страх, який тримав мене за серце, душу, яйця, сковував мій мозок і мої рухи, важкими ланцюгами висів на зап'ястях та литках. І от я відчуваю, як він зникає, розчиняючись у проказаних мною словах, як розбігаються зусібіч чорти гріха, страху й облуди. І мені стає легше через оті вистраждані слова вечірньої сповіді, які дають мені право почувати себе не рабом і запроданцем, не Іудою, а людиною, яка теж має право помилятися, але й має велику Богом даровану можливість спокутувати свої гріхи, каючись у них і визнаючи помилки. Але Микола дивиться на мене і нарешті вичавлює з себе одне єдине слово:
- МОВЧАТИ.
- ТТТо? - я відсахуюсь від нього, як від гримучою змії.
- Тихше, тихше, - хапає мене за куртку, - чого ти! Не рипайся так...
Але я вже втікаю від нього. Втікаю, куди очі дивляться. Не це, зовсім не це хотів я почути від нього. Я не знаю, навіть, що саме я хотів почути, але тільки не «мовчати». Тому й біжу кудись до Центрального гастроному, свідомо чи несвідомо мчу-ся до місця, де можна добрати ще алкоголю.
- Стій, дурний, куди біжиш? - Микола наздоганяє мене й гарячково шепоче: - Тільки мовчати й більше нічого, мовчати, грати ролі, будувати кар'єру, мати щасливу родину, виховувати дочку, спокійно працювати...
- Як виховувати? Де виховувати? - я злобно відгавкуюся від нього. - В країні, якою правлять жиди, бандити та продажні тварі? В країні тотальної брехні, облуди й зубожіння? Чому вчити доньку? Бути повією? Самому ставати продажною тварюкою, множачи цю брехню й облуду?
- Та тихше ти, тихше! Іч, який рвучкий! До тебе покоління мовчали, і повір, тільки через те і вижили, що мовчали, тихо ростили дітей, працювали, адже у цьому і є сенс життя, повір, як людині, що майже удвічі старша за тебе... - ледь устигає за мною Микола. - Та не біжи так! Послухай розумну людину. Мовчи, і буде тобі добре, бо як почнеш воювати за правду, то тут тобі і кінець. Зламають, на порох зітруть, прожують і виплюнуть! А воно тобі треба? Я сам через те тисячу разів проходив і, може, й вижив саме завдяки тому, що зайвий раз не розтуляв рота!
