Кондратюка-Корольова, то ти знову затуляєш рота рукою, намагаєшся закоркувати шлунок, долоню тримаєш міцно, щоб не трапився «ДніпроГЕС», але ригачки, шукаючи собі виходу, знаходять інший шлях і двома потужними струменями вириваються з твоїх ніздрів! Оце дійсно жах! Вся слизова обпечена, сльози бризкають з очей, як у клоуна Олега Попова, що у кишені натискає на клізму, а головне - репутація! Репутація заплямована, як і скатертина, сидіння, одяг супутника, салон автомобіля, підлога ЗАГСу, кабіна ліфта, спідниця стюардеси (необхідне підкреслити), одним словом, - все те, де застала вас ця трагедія.
Проте сьогодні нічого подібного мені не загрожувало. Я контролював ситуацію. Адже, незважаючи на вечірню виставу і триста грамів коньяку, я завбачливо вирішив перекусити й узяв собі три товсті сардельки з кетчупом і хлібом, тістечко «картопля» та склянку виноградного соку. А до того всього ще сто коньяку, пропивши і прогулявши у такий спосіб майже половину «юдиних трьох тисяч». «Майже цілий свій аванс отак узяв і пробухав, падло!» - подумалося мені, але байдуже!
Усі ті наїдки, свіже повітря, калорійна їжа з високим гліке-мічним індексом сприяли викиду в кров потрібної кількості інсуліну, що узявся активно розносити глюкозу тілом, доправляючи її до клітин разом зі збагаченою киснем кров'ю. Я весь налився теплом, пашів алкогольними парами й уперто боровся зі своїм внутрішнім бажанням поділитися з Кучером усім, що пекло мені серце.
- Ех, Миколо, якби ти знав, як мені набридло оце наше одвічне рагульське мовчання, оцей страх, який паралізує волю, коли хочеться на все горло кричати про всіх тих жидів, кацапів, хохлів-перевертнів, масонів, негрів, білорусів, фашистів, комуністів, комуно-фашистів, шовіністів проклятих, про всіх тих підарів, які не дають нам нормально жити й розвиватися! Але ти розумієш, цей страх, закладений на якомусь генетичному рівні, не дає мені це робити! - махав я рукою, допиваючи рештки виноградного соку, не відкриваючи однак усієї своєї таїни, а радше сублімуючи її у досить абстрактний словесний потік.
- Я розумію! Давай пішли прогуляємося перед виставою -запропонував Микола, зважаючи на мій трохи неадекватний від ужитого алкоголю стан.
- Зараз ідемо... - я відмахнувся від нього рукою і продовжував гнути своє. - І ці суки кадебістські знають про це. Вони знають, що українці залякані, що вони раби. «Ми нє раби!
Раби - нєми!» Тобто нє «не ми», а саме «нєми», мовчазні, - намагаюся я пояснити свої лінгвістичні екзерсиси.
- Я розумію! Ходімо...
- І мовчання, я тобі скажу, ні хуя не золото!
- Не матюкайся. Матюки перетворюють _тебе на москаля, - цілком слушно зауважив Микола.
- А мовчання робить з мене раба! - відказав, як відрізав. -Оцей вірус страху, який паралізує волю, з ним треба боротися, його треба чавити з себе! Коли ти сам боїшся і контролюєш емоції, почуття, слова, ба й більше, сам собі придумуєш покарання, яке тобі можуть призначити за твої думки, слова, почуття. Сам себе контролюєш і сам собі є цензором, поліцаєм, суддею та катом. Я цю хрінь називаю синдромом КДБ. Хоч я з КДБ справ не мав, але добре пам'ятаю, як побивалася мама, коли я у вісімдесят дев'ятому виголив собі на голові чуба, почепив на вишиванку червоно-чорний значок з портретом Бандери та ходив мітингувати під Кабмін «знімати Масола», а потім голодувати на Майдан, коли була «революція на граніті». Пам'ятаєш?
- Ще б пак! Пішли...
