рахувати, бо вони завдяки шаленій потребі молодого організму в калоріях перетравилися миттєво, ще до того, як я зробив перший ковток алкоголю. Так що, по суті, перші порції коньяку лягали на голодний шлунок.
То й не дивно, що коли півгодини тому я пішов за сосисками, мене трошки занесло, коли я намагався розминутися з товстою жінкою, що пензлювала мені назустріч з півдюжиною гамірних пінчерів на поворозках. «Гей, друже, ввечері вистава, - подумки попередив я себе і, ніби виправдовуючись, додав: - Та яка там вистава, звичайний епізод».
А й правда, давали сьогодні у театрі виставу, що звалася «Загадка дома Верньє». Це була така собі звичайна детективна (дефективна) історія не розрахована на вибагливого глядача (проте досить популярна), та й сама вистава ставилася ще років десять тому, коли увесь радянський народ ласо споживав багатотомні видання Моріса Дрюона та Жоржа Сіменона. От саме за якимось пересічним сіменонівським детективом і було поставлено цю виставу, в якій я грав глухонімого Бертрана, нащадка сера Арчибальда, що усю першу дію возив старця у візку, а коли його наприкінці дії вбивав незнайомець у масці, я всідався на авансцені і з очима повними сліз щось мугикав у зал, удаючи невгамовний розпач. На тому давали завісу, а в другому акті вбивали й мене. Це ставало зрозуміло відразу потому, як після антракту відкривалася завіса й глядач бачив, що в глибині сцени на довгій мотузці висить труп Бертрана, і всі мали думати, що то я повісився від розпачу, але під час слідства з'ясовувалося, що то й мене вбили через спадок сера Арчибальда. То й скажіть, хіба ту німу ролю не можна грати трохи напідпитку? Тим більше, що сера Арчибальда грав мій так би мовити спаринг-партнер по розмовах Микола Кучер. Нас обох ось вже як півроку тому ввели на ці ролі замість артистів Протасова та Кийка.
Ні, я в жодному разі не хочу приставати на бік колег, які щоразу дозволяють собі виходити п'яними на сцену, але в мене були поважні причини, головною з яких був увесь той розгардіяш в думках, емоціях, тілі, після того, що я почув і про що дізнався впродовж сьогоднішнього дня. Мене так і підмивало з кожним наступним ковтком алкоголю розповісти про все Миколі, але я вперто боровся з цим бажанням, накопичуючи в собі кінетичну енергію, яка згодом виллється у подальші карколомні події. Але то буде згодом.
А зараз я хочу зауважити, що оця сьогоднішня пиятика перед виставою була чи не найпершою серйозною пиятикою в моєму житті, саме перед виставою. Адже ріс я в абсолютно антиалкогольній родині, а вперше набухався до ригачок лише в армії, та й то, коли дємбєля відшмагали нас «пряжками по жонах», висвятивши таким чином на «дідів», і ми, скинувшись всім призивом по п'ять марок, купили на дванадцять осіб десять літрів розливного пива та три літрові пляшки найдешевшої німецької горілки «Кристал». З того всього ми зробили «йоржа» і влаштували майже «родинне свято», після якого я оговтався лише в кориті для миття ніг, коли сержант Валісв лив мені на голову крижану воду. Саме тоді я дізнався, що таке «вертольоти», а також «шкала ригів», яка складалася з п'яти основних позицій.
Перша позиція називалася «шабелька» - це коли ригачки виходять з тебе потужним струменем і, наче шабелька, врізаються у землю, унітаз чи, як у моєму випадку, корито для миття ніг. Після «шабельки», коли шлунок вже спорожнів, але алкогольна отрута блукає в крові, починаються «кортики». Короткі, спазматичні ригачки, коли крім слизу, слини та жовчі з тебе вже нічого не виходить, а печінку й усі нутрощі аж судомить. Варіант ригів, який називається «ДніпроГЕС», це, по суті, різновид «шабельки», але в умовах замкненого простору, приміром, в автобусі, ти відчуваєш, що зараз ригнеш, затуляєш рота рукою, але ригачки прориваються зовні крізь пальці, мов дніпровська вода крізь бики греблі. Це «ДніпроГЕС».
Наступні два варіанти ще болючіші та відразніші. От, наприклад, «Круговорот води в природі» - це коли ти знову знаходишся в замкненому просторі - в кінотеатрі чи на заручинах у коханої дівчини - і пустити «шабельку» немає ніякої змоги, бо ти людина високодуховна й освічена, то ти знов-таки затуляєш рот рукою і, зробивши над собою титанічне зусилля, ковтаєш усю ту гидоту, що рветься з тебе назовні. Це - «круговорот води в природі».
Ну й наостанок найжахливіше! «Бивні мамонта». Це варіант для замкненого простору, коли сили вже не ті, бо двічі вже скористався методом «круговороту води в природі», а ригачки таки рвуться на волю, як космічні кораблі Ціолковського-
