них» і я кого недолюблював: «Та хто він такий, цей Булгаков? Дрібнобуржуазний, міщанський писака - співець білогвардійської шушери. Не рівня Маяковському, Шолохову чи Твардов-ському. І як його не розстріляли, я й досі дивуюся?».
Як не дивно, ті далекі часи Степан Петрович пам'ятав набагато краще, ніж часи теперішні. Пам'ятав Кніппер-Чехову, Москвіна, Яхонтова - це було ще до війни. Пам'ятав Шуль-женко, Райкіна, Тарапуньку і Штепселя, з якими працював у концертній бригаді, і які по війні затягли його, молодого артиста, до Києва. Пам'ятав Утьосова та Бернеса, з якими листувався особисто й разом відпочивав у санаторії «Актор» у Місхорі. Він у подробицях пам'ятав обличчя й навіть сукні дівчат, які дарували йому квіти, коли він у 50-му році отримав Сталінську премію за роль Щорса в однойменній виставі. Він, улюбленець київської публіки, грав Чацького, Арбеніна, Гамлета, Дон-Жуана... Спогади про бузкове море та дніпровські розливи, про гуляння по Володимирській гірці і Першотравневі демонстрації, які неодмінно кінчалися акторськими пиятиками на квартирі у Корнійчука, все це рясною хвилею прокотилося за одну мить перед очима старого актора і трохи вгомонило розбурхане сваркою серце. Посмоктуючи мундштук, Сергій Петрович, ще кілька разів глибоко «затягнувся» удаваним димом, зітхнув і, покректуючи, повільно й важко піднявся з дивана та побрів у свою гримерку.
Гримерку Сергій Петрович любив тихою, ніжною любов'ю. Над його столиком висів парадний портрет Юрія Лаврова - людини, яка запросила його до театру і, зрештою, відіграла найбільшу роль у творчій біографії. Ось уже майже п'ятдесят років від кінця війни поруч із столиком стояло незмінне антикварне крісло з оксамитовою, трохи протертою оббивкою темно- синього кольору, де знизу сидіння чорною олійною фарбою було виведено «ПРОТАСОВ», а на самому столику стояла ніжна фарфорова вазочка із букетиком штучних незабудок, яку йому років тридцять тому подарували ді-вчата-студентки, у яких він викладав акторську майстерність. На вазочці було вигравіювано: «Шановному і неперевершено-му Сергію Петровичу Протасову від його студенток Ади Ро-говцевої та Наталки Степанчук в день прем'єри!». Якої саме прем'єри - Сергій Петрович не пам'ятав, але вазочку дуже любив, бо Адочка Роговцева була однією з улюблених його студенток.
Сергій Петрович роздягнувся і, коли вішав речі на металеву вішалку, почув за спиною якийсь рух. Озирнувшись, Сергій Петрович побачив, як з дивану посеред гримерної схоплюється у робочому халаті геть заспаний і зачуханий Санька-костю- мер і, прибираючи зі столу рештки нехитрої їжі, бурмоче під ніс: «Ви теє... вибачте, я тут трошки цеє... вирішив відпочити, бо вранішня репетиція закінчилася пізно... і я додому вже не встигав... і я тут цеє... вирішив тут трошки теє...»
- Теє, цеє... - суворо передражнив його Сергій Петрович. - Ану збирай свою ковбасу і шуруй звідси, бо сам знаєш, я не люблю, коли гримерки перетворюють на казна-що.
- Та я знаю, вибачте, я ж не теє...
Санька-костюмер - худенький, сутулий чоловік-хлопчик, який, хоч і мав уже під сорок, але був такий беззахисний та благий, що не образити його було гріх, тим більше, що сам на це наривався. Він завжди ходив наче винуватий, трохи схиливши голову набік, і Сергій Петрович навіть зрадів, що може вихлюпнути залишки гніву після сварки на цього театрального блаженного.
- Давай, давай! Швиденько звідси... - підганяв артист Саньку, суворо стежачи, як той прибирав рештки батона, лікарської ковбаси та порожню пляшку кефіру. Аж раптом погляд Сергія Петровича наштовхнувся на звичайний совдепів- ський стілець, що замість розкішного дореволюційного крісла стояв біля його гримувального столика.
- А це що таке?
- Де? - налякано озвався Санька.
- А оце! - вказуючи рукою на стілець, гримнув Сергій Петрович.
