- Тихше, товаришу, тихше ... - вахтерка, яка зовсім не очікувала такої бурхливої реакції від старого, з переляку ухопилася за телефон і почала нервово натискати кнопки. Але той не вгамувався:
- Зовсім вже отетеріли падлюки! Роблять, що хочуть! Мене - народного артиста Союзу - у театр, у якому я майже п'ятдесят років пропрацював, не пускають! - мовби шукаючи підтримки, патетично звертався він до жлобків, що, втягнувши голови у плечі, тулилися одне до одного на канапі та ніяково морщили носи.
- Алло, Теодоре Валентиновичу, тут прийшов якийсь артист, у якого немає перепустки...
- Я тобі, сучка, не артист, я тобі Народний Артист, зрозуміла? - визвірився на неї Сергій Петрович, піднімаючи угору колись сталевий свій кулак.
- Тихше, товаришу, тихше, зараз прийде начальник охорони й усе з'ясує. Я що? Я людина маленька. Мені дали наказ - без перепусток не пускати, я й не пускаю. І не треба на мене кричати. Матюкатися ще... Ні, ну нормально! - перехопила вахтерша ініціативу у сварці і теж почала звертатися до жлоб-ків: - Хіба я його знаю? Я ж його вперше бачу! То чого я його маю в театр без перепустки пускати? Ні, ну правильно?
- А ти озирнись, сліпоока! Подивись на плакат за своєю спиною! - Сергій Петрович махнув рукою вбік стіни, де висів плакат із фотографіями артистів усієї трупи. - Знайди там фотографію Протасова Сергія Петровича й почитай, хто я! Почитай!
- Та не буду я нічого читати... У мене тиждень тому теж один такий без перепустки прийшов, каже: «Он подивіться на мою фотографію, я - артист». Ага, артист, якого вже рік, як з театру турнули, а він все на стіні висить. До дружків своїх со- бутильників ішов. Так я потім від начальства такого прочухана отримала, що не дай, Боже! - тим часом з-за скляних дверей м'яко так з'явився круглий рум'яний чоловік років п'ятдесяти з гаком, і вахтерка вже продовжила до нього: - От, Теодоре Валентиновичу, мужчина лається, обзивається матюками, рветься у театр без перепустки, а я його не пускаю...
- Добрий вечір, - лагідно привітався із артистом начальник охорони і, застережливо піднявши палець, проказав: - Зараз, одну секундочку. А ви до Миколи Васильовича? - звернувся він тим часом до жлобів на канапі, і ті ствердно кивнули головами. - Ну, то проходьте, - потім потиснувши Сергію Петровичу руку запитав: - То ви, певне, на виставу?
Рука у начальника була м'яка й волога, як медуза.
- Так, я на виставу! - нервово хитнув головою старий, рішуче розстібуючи пальто. - А де Володимир Іванович?
- Який Володимир Іванович? - здивовано спитав начальник охорони, насупивши брови.
- Ну, начальник охорони Володимир Іванович!
- А-а-а-а, - протягнув той і, з жалем чмокнувши губами, опустив голову вниз. - Помер Володимир Іванович.
- Як помер!?
- Отак, помер, - ніяково знизав плечима начальник охорони. - Щось там посварився з начальством, сів у курильному холі на канапу, запалив цигарку, затягнувся і втратив свідомість. Як приїхала швидка, то він вже й не дихав. Широкий
