інфаркт.
- Боже, який жах... - видихнув Сергій Петрович і відчув, як у нього підкошуються коліна. - Це ж скільки йому було?
- Шістдесят два...
- Пацан, зовсім пацан... Майже на двадцять років від мене молодший...
- Та ви не нервуйте, не нервуйте, от сядьте на канапу, розкажіть, що сталося?
Перестрибуючи з думки на думку Сергій Петрович розповів усю історію з вахтеркою, з перепусткою, ввернув кілька фактів з історії, власної біографії, безперервно нарікаючи: «Ех, Володимире Івановичу, як же ж так!», закінчив свою розповідь фразою:
- Негарно все це якось. Негарно!
- А ви не хвилюйтеся так! Ми все владнаємо. Наталю Сергіївно, - звернувся він до вахтерки. - Пропустіть Сергія Петровича до театру.
Коли ж старий зник за скляними дверима, начальник охорони тихенько так, запопадливо озирнувшись по боках, проказав вахтерці:
- Чуєш, Наталко, ти його більше в театр не пускай, як би там не рвався, і по зміні те саме перекажи. Зарізович наказав йому посвідчення не видавати, бо його з трупи вичистили. Мали б попередити? Але чого він приперся, чорт його знає?
- Ну да, і матюкається ще, кричить...
- Що ти хочеш, стара гвардія! Нас ще з тобою переживе... - пожартував начальник охорони.
- Та тю на вас! - тюкнула на нього вахтерка, і обоє загадково чомусь посміхнулися.
Важко опустившись у холі на диван для куріння, Сергій Петрович відклав капелюха і, розмотуючи однією рукою кашне, іншою видобув з кишені табакерку і поклав поруч. Намагаючись привести розбурхані почуття до ладу, він кілька раз глибоко вдихнув, щоразу поминаючи померлого товариша: «Ай, Володимире Івановичу, Володимире Івановичу! Світла тобі пам'ять. Земля тобі пухом!». Потім, роздивляючись дивани в холі, ніби відшукуючи той, на якому міг померти його друг, витяг з табакерки бурштинового мундштука й «закурив».
З тої самої пори, коли десь років двадцять тому він пережив інфаркт, Сергій Петрович не палив. Проте інколи хотілося так, що було не сила терпіти. І аби обманути згубну звичку, народний артист вдавався до симуляції, посмоктуючи старий прокіпчений мундштук. На стінах висіли портрети Станіслав-ського й Немировича-Данченка. Сергій Петрович знав обох ще за життя. У 1935 - 193b роках він відвідував лекції Станіс-лавського в оперно-драматичній студії при МХТ, хоча сам вже працював у Камерному театрі. А коли пару років тому онука прочитала йому вголос кілька глав із «Театрального роману» Булгакова, то Сергій Петрович досить чітко впізнав саме того Станіславського, якого пам'ятав: людину, що панічно боялася нежитю, повсякчас закутуючи ноги в плед, в оточенні цілої зграї якихось дармоїдів, що записували за ним кожне слово. Розмовляв Станіславський на заняттях тихо, проте вже коли вирішував «дати голос», то давав з таким азартом та міццю, що ховайся! Пам'ятав Сергій Петрович і Булгакова - худорлявого, висмоктаного якимись хворобами чоловіка у костюмі-трійці, із зачесаним назад рідким волоссям, якого, відверто кажучи, і бачив усього кілька разів на ювілейних виставах «Днів Турбі-
