- А то я не знаю? - хворобливо-ніяково затрусив головою Санька. - То цеє... десь ще тижні два-три тому по театру вийшов наказ про теє... щоб усі антикварні речі з гримерок позабирали у цей, як його... декораційний цех, а замість них поставили ції, ну коротше... типові меблі...
- А вазочка де? - аж задихнувся від гніву Сергій Петрович, не побачивши на звичному місті вазочки з незабудками.
- А я то не знаю, не бачив її цеє... давно вже теє... не бачив. .. - Санька боком так, боком почав просуватися до дверей в той час, як Сергій Петрович кинувся до столика і рвучко почав нишпорити шухлядами.
- А де мій грим? Де мої ролі? Де мої журнали? Де мої шкарпетки? Де мій одеколон? - раз у раз вигукував він, натрапляючи у шухлядах на абсолютну порожнечу.
- Не знаю я, не знаю, спитайте цеє... в режуправлінні, то вони теє... якось міняли місця у гримерках... то, може, вони знають... - Санька, нарешті діставшись дверей, хутко за ними зник, і Сергій Петрович лишився в гримерці сам на сам зі своїм спустошеним столиком, над яким з усього «акторського багатства» лишився тільки портрет Лаврова на стіні.
- Це що ж таке коїться? - у розпачі сплескуючи руками, звернувся він до портрету. - Це, що ж таке коїться, Юрію Ки- риловичу? Де ж совість у людей? Все вибрали, нічого не лишили і не сповістили жодним словом... Знаю я ці нові порядки. Знаю я, куди вони крісло моє умикнули! Щоб продати! Антикваріат нині дорогий! Ну, нічого, я їм влаштую веселе життя! Я на них в прокуратуру! Лишилися ще люди... Ой! - в цьому місці Сергій Петрович схопився рукою за серце і, відступивши назад, подався, подався й повалився спиною на диван.
У грудях забилася, затріпотіла сполохана канарка, а потім почав розливатися той уже знайомий, чорний і підступний страх, який паморочив розум і забивав подих. Зсудомлено нишпорячи у внутрішній кишені піджака, він намацав нітрогліцерин і, перш ніж на якусь хвилину знепритомніти, встиг таки кинути у рот пігулку. Хвилин за п'ять перед очима почало розвиднюватися, дихання потроху стабілізувалося, страх поволі відступив, але залишився натомість у грудях підступний, колючий біль. Негарний якийсь біль. Незнайомий.
- Ну, покидьки, я вам цього просто так не залишу, - крізь зуби процідив Сергій Петрович і, ще деякий час посидівши, повільно-повільно підвівся з дивана й рушив до дверей.
Він довго йшов коридором, тримаючись за стіну і намагаючись привести до пуття розбурхане серцебиття. Благо, що на його шляху ніхто не зустрівся, бо більшість акторів так рано до вистави в театр не приходила, а йому менш за все хотілося, щоб колеги бачили його у такому «розібраному» стані. В кінці коридору на Сергія Петровича чекали сходи нагору, які він подолав, міцно стиснувши зуби і, перш ніж штовхнути двері з синьою скляною табличкою «режисерське управління», хвилину стояв, спершись об лутку, й збирався думками. Тим часом з-за дверей чулося два голоси.
- Справжній театр - це чистої води метафізика, - басив чоловічий тембр, - артисти впускають в себе демонів гри й дозволяють їм оволодівати своїм тілом, тим самим даруючи їм життя. Й чим талановитіший артист, тим більше він ладен віддавати себе демону, який веде його по ролі. Адже недарма артистів в усі часи ховали за стіною цвинтаря й не відспівували у храмах. Бо лицедійство - це, за великим рахунком, гріх!
- А я так не вважаю, - не погоджувався голос жіночий, -актор - це як дзеркало для людини, в яке вона може подивитися і побачити свої вади, замислитися над питаннями, які її хвилюють, досягти катарсису. Я думаю, що неприйняття театру церквою йде від тих часів, коли театр вважали виключно поганською забавою і на аренах античних театрів перших християн травили звірами...
