Інша перевага нанокораблів - це те, що вони споживають дуже мало палива. Величезні ракети-носії можуть досягнути швидкості тільки 25 000 миль на годину; тим часом крихітні об’єкти відносно легко запустити в космос із величезною швидкістю. Дійсно, субатомні частинки легко розігнати майже до швидкості світла за допомогою звичайного електричного поля. Наночастинки, про які йшла мова, мають невеличкий електричний заряд, і їх теж легко розігнати за допомогою електричного поля.
Замість того, щоб витрачати величезні ресурси на запуск космічного зонда, можна зробити так, щоб кожний зонд умів самовід- творюватись і створити цілий завод, який виготовлятиме зонди, чи навіть місячну базу. Потім ці нанозонди можуть полетіти досліджувати інші світи. (Проблема полягає в тому, щоб створити перший нанозонд, що самовідтворюватиметься, а це наразі ще дуже далека перспектива.)
У 1980 році НАСА ставилось до ідеї зондів, здатних самовід- творюватись, достатньо серйозно, щоб замовити Університетові Санта-Клари спеціальне дослідження з назвою
Звіт стосовно цього проекту був присвячений здебільшого створенню хімічного заводу з переробки місячного ґрунту (що має назву реголіт). Приміром, робот міг би сісти на Місяць, розкластися на окремі компоненти, а тоді скласти з цих компонентів нову конструкцію - приблизно як іграшковий робот-трансформер. Робот міг би створити, наприклад, великі параболічні дзеркала, щоб сфокусувати сонячне світло й почати плавити реголіт. Тоді за допомогою фтористоводневої кислоти він почав би переробляти реголіт і добувати з нього корисні мінерали й метали. З металів можна було б сконструювати місячну базу. Врешті-решт робот побудував би невеличкий завод, щоб створювати копії самого себе.
Ґрунтуючись на цьому звіті, 2002 року Інститут перспективних концепцій НАСА почав фінансувати низку проектів, що передбачали використання роботів, здатних самовідтворюватись. Мейсон Пек з Корнелльського університету належить до тих науковців, які серйозно поставились до ідеї зоряного корабля на чіп і.
Я мав нагоду побувати в лабораторії Пека і побачити його верстак, завалений різними компонентами, які можуть колись полетіти в космос. Поряд із верстаком була невеличка чиста кімнатка з плас- тиковими стінами, де збирають делікатні компоненти супутників.
Уявлення Пека про дослідження космосу дуже відрізняється від того, що ми бачимо в голлівудських фільмах. Він уявляє мікрочіп завбільшки з квадратний сантиметр і вагою один грам, який можна буде розігнати до 1-10 відсотків швидкості світла. Для цього можна використати ефект гравітаційної “пращі”, за допомогою якого НАСА розганяє свої космічні апарати до величезної швидкості. У цьому гравітаційному маневрі космічний апарат запускають довкола якоїсь планети, щоб, використовуючи її гравітацію, збільшити швидкість цього апарата.
Але Пек хоче використати замість гравітації магнітні сили. Його ідея - запустити зоряний корабель-мікрочіп у магнітне поле Юпітера, що в 20 000 разів потужніше за магнітне поле Землі. Він планує розігнати свій нанокорабель за допомогою такої самої магнітної сили, якою в наших прискорювачах частинок субатомні частинки розганяють до трильйонів електрон- вольт.
Пек показав мені чіп-зразок, який колись, за його задумом, могли б запустити довкола Юпітера. Це був малесенький квадратик, менший за ніготь, ущерть заповнений всякою науковою всячиною. Зоряний корабель Пека буде простий. З одного боку чіпа - сонячний елемент, який має забезпечувати його енергією для зв’язку. З іншого - радіопередавач, відеокамера й різні сенсори. Цей пристрій не має двигуна, оскільки йому надає прискорення тільки магнітне поле Юпітера. (Прикро, але Інститут перспективних концепцій НАСА, що з 1998 року фінансував цей та інші інноваційні проекти для космічної програми,
