закрили 2007 року в зв’язку зі скороченням бюджетних витрат.)
Отже, уявлення Пека про зоряний корабель дуже відрізняється від того, як його зазвичай зображують у науковій фантастиці, де велетенські зоряні кораблі зі страшенним гуркотом злітають у космос під керівництвом команди відважних астронавтів. Приміром, якби на одному з місяців Юпітера з’явилась наукова база, то на орбіту цієї планети-гіганта можна було б запустити багато таких малесеньких чіпів. Якщо на цьому місяці збудувати ще й батарею лазерних гармат, то ці чіпи можна було б розігнати за допомогою лазерних променів, збільшуючи їхню швидкість, аж доки вона не сягне якоїсь істотної частки швидкості світла.
Тоді я поставив Пеку просте запитання: Чи не можна за допомогою нанотехнологій зменшити його чіпи до розміру молекул? У такому разі не потрібне навіть магнітне поле Юпітера - зонди, завбільшки з молекулу, можна розігнати майже до швидкості світла у прискорювачі частинок, побудованому на нашому Місяці. Пек погодився, що така можливість не виключена, однак деталей він іще не опрацьовував.
Тож ми взяли аркуш паперу і разом почали розв’язувати рівняння для такого варіанту. (Саме так ми, науковці- дослідники, спілкуємося між собою - ідемо з крейдою до дошки або беремо аркуш паперу, щоб розв’язати задачу за допомогою рівнянь.) Ми написали рівняння для сили Лоренца, за допомогою якої Пек розраховує розігнати свої чіпи довкола Юпітера, а тоді зменшили ці чіпи до розміру молекул і вмістили їх у гіпотетичний прискорювач частинок на кшталт великого адронного колайдера у ЦЕРНі. Ми швидко побачили, що, згідно з рівняннями, такий нанокорабель можна розігнати майже до швидкості світла лише за допомогою звичайного прискорювача частинок, розташованого на Місяці. Зменшивши розмір нашого Зоряного корабля від сантиметрового чіпа до молекули, ми змогли зменшити й розмір потрібного прискорювача від розміру Юпітера до звичайного прискорювача частинок. Здавалося, що ця ідея цілком реальна.
Однак, ретельно проаналізувавши рівняння, ми обоє визнали, що єдина проблема - це стабільність цих делікатних нанокораблів. Чи не станеться так, що прискорювач розірве ці молекули на частини? Як кулька, яку розкручують на мотузці, ці молекули зазнаватимуть дії відцентрової сили, коли їх розганятимуть майже до швидкості світла. Крім того, вони матимуть електричний заряд, тож навіть електричні сили зможуть розірвати їх на друзки. Ми дійшли спільного висновку, що нанокораблі - це реальна можливість, проте потрібні ще десятиріччя досліджень, аби ми могли зменшити Пекові чіпи до розміру молекул і зміцнити настільки, щоб ті вціліли, коли їх розганятимуть до швидкості близької до швидкості світла.
Отже, Мейсон Пек мріє запустити до найближчої зірки рій нанокораблів, сподіваючись, що деяким із них вдасться досягнути мети. Але що вони робитимуть, коли прибудуть на місце?
І тут актуальною стає праця Пея Чжана з Університету Карнегі- Меллона в Кремнієвій Долині. Чжан створив цілу ескадрилью міні- вертольотів, яка може колись злетіти над іншою планетою. Він із гордістю показав мені свою ескадрилью мініботів, зовні дуже схожих на іграшкові вертольотики. Однак зовнішність оманлива. Я побачив, що в кожному з них є чіп, напакований складною електронікою. Натиснувши кнопку, Чжан підняв у повітря чотири мініботи, ті розлетілись у різних напрямках і відразу почали передавати нам інформацію. Незабаром мініботи оточили мене з усіх боків.
Функція цих мініботів, пояснив мені Чжан, - допомагати у надзвичайних ситуаціях, таких, як пожежа чи вибух, збираючи інформацію. З часом ці мініботи можна буде обладнати телекамерами і сенсорами, які визначатимуть температуру, тиск, напрям вітру тощо; у випадку якогось природного чи техногенного катаклізму вся ця інформація може виявитись життєво важливою. Тисячі мініботів можна випустити над полем бою, місцем пожежі - чи над поверхнею іншої планети. Ці мініботи підтримують теж зв’язок між собою. Якщо один із них натрапляє на перешкоду, ця інформація відразу передається іншим.
Отже, один із варіантів майбутніх космічних подорожей - запустити до найближчої зірки тисячі дешевих одноразових чіпів, схожих на чіп Мейсона Пека, з швидкістю близькою до швидкості світла. Коли якась частка з них досягне місця
