Фізика майбутнього

На перший погляд здається, що ASIMO - розумний, уміє реагувати на людські команди, підтримувати розмову й ходити по кімнаті. Насправді ж усе зовсім не так. Коли я спілкувався з ASIMO перед телевізійною камерою, кожний його рух, кожний нюанс ретельно програмували. Фактично, на те, аби зняти просту п’ятихвилинну сцену з ASIMO, пішло близько трьох годин. І навіть у цьому випадку потрібна була ціла команда операторів, які несамовито перепрограмовували робота на своїх лептопах після кожного знятого епізоду. Хоч ASIMO розмовляє різними мовами, насправді це магнітофон відтворює записані тексти. Він просто механічно повторює те, що запрограмувала людина. Хоч ASIMO з року в рік стає дедалі досконаліший, він не здатний думати самостійно. Кожне слово, кожний жест, кожний крок оператори ASIMO мусять ретельно прорепетирувати.

Опісля я мав відверту розмову з одним із винахідників ASIMO, і той мені зізнався, що попри дивовижно людські рухи й дії ASІМО має інтелект комахи. Більшість його рухів треба було ретельно програмувати наперед. Він може ходити зовсім як живий, але його траєкторію треба ретельно запрограмувати, бо інакше він натикатиметься на меблі, оскільки насправді не вміє розпізнавати об’єктів у приміщенні.

Для порівняння, навіть тарган уміє розпізнавати об’єкти, оминати перешкоди, шукати їжу й партнера, уникати хижаків, планувати складні маршрути втечі, ховатися поміж тіней і зникати у щілинах, і все це для нього — справа кількох секунд.

Розробник штучного інтелекту Томас Дін з Університету Брауна визнав, що незграбні роботи, яких він конструює, перебувають “лише на тій стадії, коли вони достатньо вправні, щоб пройти коридором, не залишивши величезних дір у штукатурці”.³ Як ми побачимо пізніше, сьогодні наші найпотужніші комп’ютери заледве можуть імітувати нейрони миші, і то лише кілька секунд. Потрібно ще багато десятиріч наполегливої праці, щоб роботи стали такими розумними, як миша, кролик, собака чи кішка, а згодом - як мавпа.

ІСТОРІЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ

Критики іноді звертають увагу на одну закономірність: що тридцять років творці штучного інтелекту заявляють, що суперрозумні роботи от-от у нас з’являться. Потім дійсність це спростовує, і загальний інтерес до теми штучного інтелекту спадає.

У 1950-х роках, коли вперше з’явилися електронні комп’ютери після Другої світової війни, науковці приголомшили громадськість ідеєю про машини, що можуть виконувати дивовижні трюки: піднімати будівельні блоки, грати в шашки і навіть розв’язувати задачі з алгебри. Здавалося, що по-справжньому розумні машини не за горами. Публіка була вражена; і невдовзі в популярних журналах з’явилися статті, що захоплено передбачали той час, коли робот буде в кожній кухні: він варитиме обід чи прибиратиме в будинку. У 1965 році піонер штучного інтелекту Герберт Саймон проголосив: “Не пізніше, як за двадцять років машини зможуть виконувати будь- яку роботу, яку виконує людина”.⁴ Але дійсність виявилась іншою. Шахові машини не могли виграти в експерта-людини й уміли грати тільки в шахи і в ніщо більше. Ці перші роботи нагадували таку собі “конячку, навчену виконувати лише один трюк”.

Дійсно, в 1950-х роках у сфері штучного інтелекту відбулися справжні прориви, але через ге, що цей поступ дуже перебільшували й занадто “роздували”, за якийсь час настала зворотна реакція. У 1974 році під хор дедалі гострішої критики американський і британський уряди урізали фінансування. Для штучного інтелекту настала перша “зима”.

Сьогодні дослідник штучного інтелекту Пол Абрагамс хитає головою, коли озирається на ті бурхливі часи в 1950-х роках, коли він був аспірантом у Массачусетському технологічному інституті і все здавалося можливим. Він згадує: “Це було так, наче група людей запропонувала збудувати вежу до Місяця. Щороку вони з гордістю показують, наскільки вищою стала вежа порівняно з минулим роком. Біда от тільки в тому, що до Місяця зовсім не стає ближче”.⁵