зупинив коня біля нього, але, відчувши на собі підозрілі погляди жовнірів, знову торкнув коня острогами. Коли проїздив повз карету, двері її відчинилися, і назовні зі сміхом виплигнули дві дівчини. Вони взяли одна одну під руку і попрямували до крамниць, пройшовши прямо під носом Іванового коня. Богун завмер. Ковзнувши по ньому байдужим поглядом, пройшла колишня бранка, яку він купив у Савки за кухоль горілки і зігрів у придніпровських степах смердючим від кінського поту кобеняком.
– Беатко, обережніше! Ще під коня попадемо, бачиш, їздять тут, як несамовиті! – промовила вона.
Симпатична білявка, до якої було звернуто такі слова, непривітно поглянула на Богуна і щось прошепотіла на вухо подрузі. Та кумедно прикрила вуста ручкою і пирснула від сміху. За мить обидві зникли за дверима крамниці…
Коли через кілька годин Іван переступив поріг, над яким шкірилась жовтими іклами облізла кабаняча голова, Омелько вже був у корчмі. Пив пиво з величезної дерев'яної кружки і вів жартівливу розмову з огрядною молодицею, яка прислужувала за столами. Побачивши Богуна, махнув йому рукою.
– А! Он де ти, а я тут уже непокоїтись почав – чи не причарувала бува тебе яка міщаночка.
Іван пропустив Омелькові слова повз вуха. Мовчки сів за стіл і дістав з кишені люльку.
– Що там, уладналось? – спитав задля розмови.
– Ще б пак. Хіба ти не знаєш, що складно отримати гроші? А віддати їх – це справа кількох хвилин. Де ти, до речі, так довго був?
– Так… По місту поїздив. Поглянув, що тут і де.
– Ну, і як тобі?
– Що як?
– Місто.
– Місто як місто. Брудно лишень.
– Що є, то є. Ти ще в жидівській частині не був. Там справжня клоака.
Іван скривився, пригадуючи смердючі купи сміття, повз які приїздили вузенькими вуличками Бару.
– Коли будемо вирушати? – запитав він.
– А що, таки скучив додому?
– Не знаю, ніби є трохи.
– Ну, то, може, поснідаємо, поспимо часинку, і вперед?
– Чи варто знову, на ніч глядячи?
