– Та що ти кажеш! У тебе ж на пиці написано.
– Що написано?
– Те, що вже якусь обплутав, бач, як понівечила!
Омелько хвацько підкрутив вуса:
– Ту обплутав, а от тобі їйбо не збрешу!
Оксана якось мимоволі зітхнула і змахнула рукою, кинувши на Омелька недвозначний погляд:
– Та їжте вже, піду поки до шинквасу.
Розливаючи по чарках оковиту, Омелько підморгнув Іванові:
– А дійсно! І чого маємо поспішати, ніч попереду!
Іван тільки й посміхнувся:
– Твоя правда, курінний, і навіщо воно, коней томити?
IV
Коли темрява вкрила місто, і вежі замку, та нагріті за день сонячними променями мури поступово віддавали своє тепло нічній прохолоді, вартові на підйомному містку перед замковою брамою почули неподалік від себе тихе шарудіння. Насторожившись, один з них вихопив пістолет і уважно почав вглядатися в темряву, обіпершись на огорожу містка. Кілька хвилин він уважно вглядався в ніч, нюхав пахуче повітря і прислухався до найменшого шелесту. Тиша.
– Цо тут, Вацику? – підійшов до першого ще один вартовий.
– Я нє вім, цо то є. Альбо шарудів хто?
– Певно, кіт тенде.
– Може, й кіт… – Вацик зняв із вбитого у стіну кілка ліхтар з крихітними закіптюженими віконцями і повернувся до поруччя мосту, під яким у глибині рову дзюркотіла вода. Витягнувши руку, посвітив у темряву.
– Аби, курва, лотрів не принесло. Нам тоді бардзо зле буде, сам знаєш.
– Та кудою він прослизне? Йдемо краще по келиху венгржини хильнемо. Ніч нє мала!
Вацик ще кілька хвилин вдивлявся в темряву, ніби міг щось побачити в чорному, як смола, мороці. Нарешті здався і він.
– Добже, пойшлі. Може, то і справді кіт.
Вартові почимчикували до навісу біля воріт і через кілька хвилин уже забули про невеличкий інцидент. Перевів дихання і Богун, який втискався в шорстку поверхню стіни на два сажні вище мосту. До болю в пальцях тримався за щілини між вищербленою цеглою і тривожно прислухався до ударів власного серця. Нарешті можна було рухатись далі. Тихо і плавно,
