Омелько уважно подивився на Богуна.
– Чи тебе тут що тримає?
Іван знітився.
– Ні. Хотів відпочити з дороги.
– А! Ну добре, добре… Оксано, а подавай лишень до столу. Дивись, у мене козак молодий та голодний. Я в такому віці сам міг півтеляти з'їсти, тож діставай усе, що маєш! – звернувся він до шинкарки.
Та поспіхом почала виносити страви. Коли нахилилась над столом, Омелько жартома плеснув її долонею по сідниці.
– Ех, Оксано, ех, красуне! І чом я не твій чоловік?
Шинкарка різко випрямилась і піднесла під ніс Деривуху маленького пухлого кулачка.
– А от це бачив? Бач, руки розпускає!
– Нуну, не гарячись. Де ж тут стримаєшся, коли ти така…
– Яка? – примружилась Оксана.
– Велика та гарна! Я, як тебе побачив, одразу спокій втратив.
– Усі ви на один кшталт. Базікало, воно і є базікало.
– Що ти, я не такий!
– Не такий! А який же? Перекотиполе – подув вітер, і слідів катма. Чи я вас не знаю? Мала вже одного. Теж базікав, базікав…
– І що ж?
– Та те, що кажу. Уже п'ятий рік ні слуху ні духу.
Шинкарка пішла. За мить уже поверталась з тарілками холодцю, смажених ковбас та гречаників. Виставила все на стіл.
– Славно! – підсумував Омелько. – Ще горілочки б нам… кварту! Для початку.
Незабаром з'явилася і горілка.
– Ну то як, підеш за мене? – Омелько підвівся і вхопив шинкарку за стан. Та одразу ж відсторонилася.
– А ну тебе до дідька! Забиваєш баки бідній жінці.
– А от і ні!
