Павлюк потягнув з піхов шаблю і, піднявшись у стременах, підніс її над головою. У відповідь крик над козацьким табором посилився, вози рухнулися і, зарипівши під вагою навантажених на них дерев'яних колод, покотились назустріч ворогу. За возами пішла батавами піхота, за піхотою – комонні сотні на швидких степових бахматах. З лісом списів, увінчаних червоними, малиновими і блакитними прапорцями, з готовими до бою шаблями і пістолетами. На чотирьох міцних кантарах у центрі піхотних батав чубаті запорізькі пушкарі вимірювали на ходу чотири великі кулеврини, блискучі бронзові тіла яких націлились у напрямку польського табору. Швидко засипали в темні отвори гарматних «діл» добрячі заряди крупнозернистого артилерійського пороху, вкочували восьмифунтові ядра, вставляли в держала тліючі ґноти. Серед гармашів походжав озброєний нюрнберзьким квадрантом генеральний обозний, якого Павлюк особисто послав проконтролювати підготовку до гарматного залпу. На флангах і позаду війська спішно готувались ще чотири гармати…
Богун серед інших козаків Тимошівського куреня їхав верхи, відчуваючи рукою шорстке дерево ратища. До табору Потоцького залишилось триста кроків. Двісті п'ятдесят. Двісті. Напруження зростало. Козаки передньої батави вже почали здіймати мушкети, готуючись дати перший могутній залп. Уже можна було розрізнити герби на штандартах польської шляхти, золоту насічку і білі пір'їни на обладунках і крилах гусар. Уже чути крики лядських командирів та іржання коней у ворожому таборі.
– А що, лящику? Зараз побіжиш до хащику! – заволав раптом хтось серед возів периметра, і напружені струною нерви багатьох сотень людей зреагували, виплескуючи хвилю емоцій – на хвилину все потонуло в реготі, після чого на адресу пихатих панів, що гарячили коней, виблискуючи залізом обладунків, полетіли такі образи і зухвалі викрики, що у шляхтичів мало не посипалися іскри з очей. Вони залишалися на місці лише завдяки надлюдським зусиллям хорунжих та ротмістрів.
– А що поставали?! Знімайте штани, паниляхи! Різок всиплемо і по домах розпустимо, панянкам про свої геройства розповідати! – ревів, ставши в повний зріст, із замашною саженною довбнею в руках дебелий козарлюга на одному з возів.
– Ох, пустимо крівці! Пустимо нечестивої! – натягував тятиву лука поряд з ним другий.
Стріла, тонко пискнувши, прокреслила на вкутаному хмарами диму небі високу траєкторію і з хрустом впилася в обличчя одному з товаришів передової гусарської хоругви. Червона від крові рихва вийшла з шиї трохи нижче шолома, і, застогнавши, шляхтич полетів під ноги коневі. Козацький табір одразу ж вибухнув тріумфуванням:
– Маєш козацьке вітання, лелеко білокрилий!
– А файно гепнувся, наче мішок з лайном!
Польський авангард зберігав мовчанку. Хоч і сичали від люті гонорові шляхтичі, військо, виконуючи наказ Потоцького, завмерло в очікуванні подальших команд…
* * *
Битву під Кумейками почала козацька армата. Одна за одною, гримнули всі чотири гармати авангарду. Виплюнувши в поляків стовпи вогню, закуталися в білий пороховий дим. За хвилину озвалася армата на флангах, ударив, підкорюючись команді Скидана, залп передньої батави. Її козаки, розрядивши мушкети, швидко зайняли місця в тилу батавованого строю і затрусили порохівницями, посилаючи в дула рушниць нові заряди пороху. Вдарив другий залп, за ним третій. Завдяки вітру, який дув у спину полкам Потоцького і в очі козакам, дим перших залпів не завадив вести вогонь – білі хмарини порохового диму швидко відлітали вглиб табору, але натомість очі почав різати ядучий дим, що його несло від палаючих Кумейок. Один за одним пролунали ще п'ять мушкетних залпів, удруге гримнули чотири передні гармати. І лише після такого вітання заговорила артилерія Потоцького…
Павлюк, оточений десятком вірних джур, одягнений у кольчугу, що виглядала зпід підбитої бобровим хутром киреї, випрямившись сидів у кульбаці вороного огира, на пагорбі, розташованому позаду військових порядків Запорізького війська.
