металу.
Вогонь з обох сторін посилювався.
– Добре, дітки, добре! – у голосі Павлюка, який слідкував за битвою з відстані близько півмилі, читалося надлюдське напруження. Він сам не помічав, що «дітки», «соколики ясні» і «побратими дорогі» перетворювалися у «мурло туподушне» та «вішальників гаспидських» і навпаки, по кілька разів за хвилину, в залежності від вдалого або невдалого маневру батави, влучного залпу або втрати рівняння в лінії рухомого периметра. Втім, емоції гетьмана не позначались на правильності прийнятих ним рішень. Джури гетьманського почту не встигали повертатися, доносячи полковникам і запорізьким курінним розпорядження гетьмана.
– Чорти забирай! Не чекали такого вітання, пане Потоцький, не чекали!.. Джуро! – ніхто не відповів, і Павлюк нарешті помітив, що залишився сам на пагорбі, відіславши з дорученнями навіть хорунжого та бунчужного. І цієї миті щаслива посмішка освітила чоло запорізького гетьмана. – А що ж, пора і мені кістки козацькі розім'яти, слави пошукати та братчикам приклад показати! Нехай Потоцький з відстані далекоглядною трубою керує, моє місце поряд з козаками! Но, Вороний! Уперед, коникубратику, неси панівляхів червоним пивом пригощати!
І Павло Бут з насолодою підставив обличчя вітру, який доносив до нього сморід згарищ і запах баталії, стиснув у руці руків'я гострої шаблі й поринув у круговерть бою, прямуючи на чоло комонних полків, котрі очікували своєї години. А з лівого флангу вже бігли до козацького табору угорські піхотинці з алебардами напереваги, маючи наказ коронного польного гетьмана розірвати козацький табір за будьяку ціну, щоб дати можливість діяти важко озброєним хоругвам кінноти.
Помітив це славний полковник Скидан і дав наказ перенести мушкетний вогонь своїх батав на ворожу піхоту. Легкоозброєні ландскнехти безладними купами бігли серед шквалу гарячого свинцю і без рахунку валилися від злагоджених залпів. До угорців приєдналися кілька сотень реєстрових козаків, вірних Ілляшу Караїмовичу, – вони вибрали для себе іудину долю і тепер мусіли приймати смерть від руки вчорашніх братів по зброї.
Коли Павлюк під'їхав до Скидана, він побачив лише біль у очах вірного полковника і гіркоту в його голосі:
– Гірко, батьку! Гірко… чому ми такі дурні? Коли ж навчимося жити, як повинні жити брати?! Подивися! – Скидан указав лезом оголеної шаблі в поле, серед якого помирали угорці та українці, приносячи себе в жертву короні, котра вважала їх гідними лише на роль гарматного м'яса. – Masta est!75 Потоцький посилає їх, немов баранів до різника. Угри, ті хоч за золото гинуть, вони найманці і виконують свою криваву обітницю… Чому ж підняли супроти нас зброю народжені козацькими матерями? Вони їли з нами з одного казана, батьку! Ділили один кожух на двох… А тепер ладні зубами вчепитися, немов скажені пси! Чому, батьку?!
І блискавки сипались з очей Скидана. Не міг він зрозуміти такої лютої зради. Та й, напевне, ніхто б не зумів. Міцна рука гетьмана лягла на плече побратима.
– Собаці – собача смерть, Петре… Зроби так, щоб ні одного не оминули шаблі і кулі, тоді я, можливо, дам відповідь на твоє запитання!
І Павлюк погнав коня далі, туди, де польська артилерія посилила вогонь до максимуму і почала здіймати траєкторії гарматних ядер, намагаючись досягнути комонних сотень, вишикуваних для відбиття удару гусарських хоругв і рейтарських рот.
IV
Нерви Богуна напружилися, мов сталеві струни, коли він стискав рукою ратище списа й до болю в очах вдивлявся перед собою, не маючи можливості роздивитися те, що діялося біля возів. Хмари порохового диму від мушкетів піхоти, змішані з димом пострілів польської армати і палаючих Кумейок, заважали йому, як і решті комонних, роздивитись те, що діялось попереду. Але, судячи з криків та дзвону шабель, ворожа піхота вже докотилась до передніх возів. Запеклий бій точився на возах і перед ними.
