– О, матінко Божа… Перепрошую… Тільки що був змушений мчати через весь табір, аби… аби виконати ваше розпорядження. Ця триклята вологість має звести мене в могилу! Даруйте… – Кисіль кілька хвилин відсапувався. – Я до ваших послуг, пане гетьмане. З чим, я перепрошую, ви маєте нагоду мене поздоровити?
Потоцький зміряв з голови до ніг Кисіля і роздратовано відвів погляд – маленькі, немов у свині, оченята, крихкотіла шкіра обличчя, яку не приховувала навіть пишна сива борода, задишка і величезне черево чернігівського підкоморія завжди дратували пана Миколая. Тож він радше терпів Адама Кисіля, аніж жадав його бачити.
– Ну як же! Ваші єдиновірці зібралися тут, перед нашими очима, у надзвичайно великій кількості. Маєте нагоду особисто передати їм своє захоплення.
Кисіль ошелешено мовчав. Він не звик до такого обходження, але іти на відкритий конфлікт з Потоцьким не хотів, завдячуючи природній флегматичності.
– Пан має знати, що докоряти мені православною вірою не тільки образливо, але й недоцільно. Образливо, тому що я знаходжуся у вашому, а не ворожому стані, а недоцільно, тому що мої хоругви… – з тихим обуренням промовив Кисіль нарешті, але був обірваний презирливим сміхом Потоцького. – Але, прошу пана, що має означати ваш сміх?!
Потоцький знизав плечима:
– Нічого образливого, пане сенатор, абсолютно нічого образливого. Я лише уявив собі обличчя Павлюка, коли б він міг чути нещодавно сказані вами слова.
– Які саме слова?
– Вам процитувати?
– Зробите послугу!
Потоцький відкашлявся і вимовив урочистим голосом:
– Надзвичайно чудовий народ сей. І велике в ньому натхнення! Ваші слова? Згодьтеся, звучить не зовсім патріотично по відношенню до Речі Посполитої, якщо взяти до уваги те, у який час слова вилетіли з ваших вуст.
– Ось ви про що… – Кисіль притримав коня, який насторожився, зачувши гул тисяч голосів і рокотання литавр з козацького табору. – На жаль, шпигуни вашої милості втрачають хист. Або навмисне до вух пана гетьмана долинає лише частина сказаного мною. Але були й інші слова: «Якби те натхнення було спрямоване проти ворогів християнства, а не супроти короля, сейму і Речі Посполитої. Але тепер воно заслуговує на осуд».
Литаври в козацькому таборі рокотали з кожною хвилиною сильніше. Над полем ритмічно здіймалися грізні басовиті ритми. Здавалося, що битва осьось почнеться.
– Даруйте, пане підкоморій, продовжимо нашу розмову наступного разу, тепер час не для слів, а для мечів славетного лицарства.
– Але задля якої цілі ви викликали мене?!
– Задля якої цілі? – Потоцький саркастично посміхнувся. – Хотів пересвідчитись, що ви в таборі.
