– Славааа! – підхопили півтори сотні голосів.
– Слава і Україна! – залунало над полем борні, немов відгукуючись на рокотання литавр і срібних сурем, що покликали до атаки.
І от уже комонний загін запорожців, у якому тепер було не більше, ніж півтори сотні вершників, подібно до каменя, випущеного з пращі, кинувся на ворога, щоб за мить вдаритися з гуркотом і тріском у залізні ряди ворожого війська. Мов земля застогнала, коли запорожці і блискуча шляхта зійшлися не на життя, а на смерть у жорстокому бою. Наче в червоному тумані, Богун бив списом, відхилявся від ворожих ударів і знову бив. Іноді відчував глухий дзвін власного панцира і тупий, приглушений біль у тулубі. З дивним спокоєм відзначав він, що це ворожа зброя, удари якої він не встиг відбити в гущі бойовища, але за мить уже забував про них і знову здіймався у стременах, замахуючись на чергового гусара. Подекуди бив, не бачачи, як і куди влучає гостра рихва і блискуча шабля, але не спинявся. Дивувався власному голосу, який жив тепер своїм, немов окремим життям. Гарчав і ревів, захлинаючись від люті. Стогнав на видиху, посилаючи черговий удар у палаючі очі під наглухо закритими лискучими шоломами і гронами пір'я, і сичав від безсилля вразити їх усіх…
Загін Кизима врятувала козацька армата. Принаймні ті його рештки, які ще не поснули на широкому полі, донесхочу погулявши на кривавому весіллі. Після вісьмох вдалих пострілів зарядами картечі гусари послабили натиск, і крізь вузький коридор козацького вагенбургу пройшли сорок шість закривавлених вершників на змилених конях, серед яких були Богун, Деривухо, Нечай та Обдертий. Не було вже поміж тимошівцями довгов'язого Базіки – пришпилив того до землі важкий гусарський спис. Міцно пришпилив, не піднятися козакові. Ще й двоє гусарських товаришів обійняли запорожця смертельними обіймами. Першого привітав смішливий Базіка кривим ятаганом, другий же, чий спис вдарив Базіку під серце, вкоротивши козацького віку, отримав кулю. Не схибила ослабла рука. Мов три добрих товариші, спочивали вони тепер один біля одного, зморившись у сон після хмільної гулянки…
Не було й Васюка Зорі. Розсікла аж до зубів йому голову гостра шабля. Впав Васюк з коня, розкинувши руки, наче хотів на прощання стиснути в обіймах рідну землю, за яку не пошкодував і життя. Встань, Кіндрате! Піди, підніми побратима, допоможи йому дійти до табору! Ні, не йде Кіндрат Макогін. Лежить він на возі, нашвидкуруч перев'язаний білим полотном. Та дарма ви, панибраття, те полотно закривавили – оскляніли карі Кіндратові очі. Вилетів дух з могутнього тіла і полинув у вись. Туди, де крізь хмари диму проглядало ледь помітне, вкрите серпанком сонце. Ледь живим вийшов з бою і полковник шляхетний, славний Кизим, який волею долі сприйняв удар залізного кулака гусарських хоругв на чолі жалюгідної жменьки легкоозброєної запорізької кінноти. Вкриті червоною кров'ю дорогі полковничі шати, десятком шабель порубана турецька кольчуга. Але високо тримав голову Кизим. їхав гордовито поряд з хоругвою, що її не віддав ворогу, хоч і пошматовану на клапті гарячими кулями.
А в таборі готували до бою мушкети піхотні батави. Фронт, який тепер у центрі й на правому крилі був утворений дванадцятьма рядами возів, наїжачився палями й дишлами возів. Спішно посилювався лівий фланг, і поляки, помітивши це, почали шикувати гусарію для удару саме туди. Допомагаючи їм, армата Потоцького з швидкістю, на яку лише була здатна, почала обстріл возів на лівому крилі.
V
У той час коли козацькі гармаші тільки вимірювали гармати для перших у майбутній битві пострілів, а Павлюк з пагорба в тилу війська спостерігав за вишикуваними за возами польськими полками, сам коронний польний гетьман Миколай Потоцький заклопотано об'їздив гусарські та драгунські хоругви, рейтарські роти, вишикуваних у каре піших ландскнехтів. На ходу віддавав запобігливим полковникам останні розпорядження, крізь зуби вичитував тих командирів, підрозділи яких у чомусь порушували його уявлення про перебіг майбутнього бойовища.
За спиною почулося близьке хропіння коня і важке дихання хворого на астму. Потоцький, не повертаючи голови, упізнав чернігівського підкоморія, схизмата Адама Кисіля. Зачекав, доки Кисіль з'явиться у полі зору, після чого, іронічно посміхаючись, поглянув на того:
– Маю вас поздоровити, пане підкоморій.
