– Добре грають, ваша ясновельможність. Але ми можемо краще!
– Наскільки краще? – подивився гетьман в очі підлеглого.
– Значно краще!
– Тоді попрошу вас здійснити це негайно. Спрямовуйте снаряди в середину козацького табору. І стріляйте з такою швидкістю, на яку тільки спроможна надихнути вас любов до батьківщини! Ви розумієте мене?
– Буде виконано, ваша ясновельможність!
– Тоді вперед, синку! І нехай нам допомагає Мадонна!
Чорним шквалом полетів вороний кінь Теребовлянського туди, де розташувалася коронна армата, і за хвилину рідкі прицільні постріли гармат по козацькому табору почастішали й перенесли приціл вище, так щоб доносити разючий чавун вглиб коша, в комонні полки й обози полків та куренів.
Потяглися напружені хвилини очікування і спостережень за артилерійською дуеллю, коли із загальним тріумфом військо зустрічало вдалі влучення своїх ядер і мовчки вислухувало вибухи і моторошне виття, коли таланило пушкарям Павлюка. За півгодини жовніри застояних кавалерійських хоругв все частіше почали оглядатися туди, де, прикипівши оком до далекоглядної труби, завмер у сідлі Потоцький. Гусарія, яка не звикла до бездіяльності під час бойовища, почала все голосніше виявляти незадоволення. Помітив це й польний гетьман.
– Ще не час, панове! – кинув він крізь зуби у відповідь на погляди оточення.
Канонада продовжувалася. Нарешті, після того як одна за одною були підбиті дві великих гармати, всипаючи все навкруги трісками розтрощених лафетів і грудками землі, а два десятки жовнірів гарматної обслуги перетворилися на криваве лахміття, не втримався і Потоцький. Різким співом озвалася сурма, і угорська піхота, спільно з козаками Караїмовича і черемисами підляського мечника, кинулася в атаку. Скоро біля ворожих возів закипів бій. Потоцький деякий час спостерігав за ним. Ставало зрозумілим, що завдання, покладене на піхотинців, а саме звільнення від возів частини козацького табору задля проходу кавалерії, їм не під силу. Під влучним вогнем козацьких батав угорці, козаки і черемиси несли величезні втрати. Натомість козацький вагенбург почав перестроювання у дванадцять рядів.
– Чорт забирай! – вилаявся Потоцький. Він відірвав від очей далекоглядну трубу і від люті заграв жовнами.
– Чорт!.. Чорт! Поганське плем'я! На рани боскі! Бачить пан Бог – я знищу їх, чого б мені це не коштувало!
– Ваша ясновельможність! Пане… Батьку!
Потоцький рвучко обернувся. Перед ним стримував гарячого коня закутий у коштовні воронені обладунки роботи німецьких майстрів старший син, двадцятип'ятирічний Петро.
– Дозволь, батьку, і я виконаю твій наказ! Я розірву хлопський табір, клянуся всіма апостолами!
Потоцький мовчав. Перед ним стояв той, на кого він покладав усі свої надії, чиїм успіхам радів усім серцем і кого беріг немов зіницю ока. Відпустити його, такого нестримного, такого запального, як сама молодість, відпустити назустріч ревучій
