довго довелося радіти панові Тишкевичу. За якихось чверть години після цього ціла тисяча козаків Богуна, посилена чотирмастами запорізьких комонників Омелька Деривухо, пройшла по греблі, і немов кара Божа, впала на голови очманілих від несподіванки драгунів Тишкевича. Один могутній натиск – і побігли жовніри, втрачаючи своїх товаришів, яких без жалю рубали і стріляли з пістолів козаки, а запорізькі відчайдухи ще довго переслідували їх, на льоту збиваючи немов баняки з тину, безталанні жовнірські голови. Зупинилися, лише коли побачили ліс мушкетів, спрямованих на них із зовсім близького вже польського табору. А Тишкевич, котрий вже готовий був прийняти з рук комісарів лаври переможця, отримав натомість лише докірливий погляд Заславського і шипіння Яреми:
– Я волів би, щоб полковники в цьому війську були схожими на командирів, а не на вождів дикунських племен!
А колотнеча на греблі перед Пилявецьким замком продовжувалась. Не пройшло й півгодини після того, як Богун повернув собі контроль над нею і передовими шанцями, як знову змушений був відступити перед переважаючими силами противника і артилерійським вогнем з польського табору: Домінік Заславський, як він і вказував пізніше у своїх реляціях, звернутих до сейму, після того як вступив у битву полк київського воєводи, не знайшов іншого виходу, аніж підтримати його підкріпленнями і не допустити втрату бойового духу у війську, на виду в котрого терпіли поразку від мізерного ворожого війська його передові частини. Мушкетні залпи лунали один за одним з шанців, у яких, здавалося, не могло залишитися нічого живого після десятків потужних вибухів розривних порохових стрілен, а коли лави ворожої піхоти підходили зовсім близько, на шанцях знову і знову виростала могутня постать Богуна, оточена вірними козаками, і смертельний бій на шаблі розгорявся полум'ям ненависті, поливаючи розмоклу від дощів землю червоною вологою. Годину і ще одну годину утримували богунівці греблю, і лише ноші з важкопораненими довгою чередою тяглися в козацький стан, та виростала гора ворожого трупу перед шанцями. Уже й спішилися, нагнавши коней до обозу запорожці Омелька, вже й охоплений тривогою за долю побратима Нечай вислав кілька відділів козацтва в підмогу Івану, а бій усе не вщухав. Лише громи залпів захлинаючись перетворилися на безладний тріск пострілів, лише дзвін криці супроводжували крики поранених. А полковник Нечай, весь перетворившись на увагу, вигравав жовнами і міцно притискав до ока далекозору трубу. Відчайдушний і безшабашний гуляка, полковник Нечай полотнів від побоювань, що осьось побачить, як ворожа рука вкоротить віку його побратиму. Всією душею рвався він, щоб допомогти Богуну, стати поруч з ним, прикриваючи, як то не раз бувало під час буремного січового юнацтва. Але не міг цього зробити полковник Нечай, натомість відчував напівсвідомий страх, страх, який ніколи б не оселився в його душі, якби йому довелося бути там, де тепер перебував Іван Богун. І раптом, наче грім серед ясного неба:
– Пане полковнику, нас обійшли! – почув він схвильований голос обозного. – Кіннота Заславського переправилась через Пиляву в семи милях вище по течі, вони будуть тут з хвилини на хвилину, потрібно відводити полк у табір!
Але він вже й сам бачив темні лави ворожої кінноти, котра, вишикувавшись колоною, йшла Богуну у фланг з важкими списами напереваги. Ще мить, і вдарить в незахищений шанцями бік Іванового підрозділу панцирний кулак ворожих рейтарів, зімне і розтрощить героїв, котрі стільки часу успішно тримали оборону перед переважаючими силами ворога. Хіба він, Нечай, допустить до цього?!
– Не отримаєте Богуна, собаки! – заревів Нечай і потягнув шаблю з піхов. – Уперед, козаченьки, до бою!..
Лише втручанню комонного підрозділу на чолі з Нечаєм завдячували життям козаки Івана того кривавого дня. Сила спинила силу, і козацька кавалерія втягла в бій на рівних рейтарію, котра була вже готова впасти на голову Богуну. Встиг він вивести людей за греблю, навіть трофеї, захоплені під час бою, не залишив. Побачивши це, Осинський, який був на чолі загону рейтарів, дав наказ відступити до греблі, маючи її в тилу, й вслід за сотнею Богуна комонники полковника змогли відступити під захист табору. Греблю було втрачено остаточно. Тисячний загін піхоти, що його послав Вишневецький на допомогу Осинському, взявся розширювати шанці і встановлювати на них гармати, націлюючи їх на греблю. Ніч припинила бій, вкривши поле перед Пилявецьким замком, вузьку стрічку греблі посеред ставу і шанці з лівого її боку темним
