дослівно таке: «Не зачіпай, Янеку, того божевільного схизмата, нехай іде собі!»
– Правду казав, – мотнув головою Нечай.
– Що? – подивився на нього Гавриїл.
– Не переймайся.
– Омелько нічого не казав тобі передати для нас?
– Аякже, казав.
– Що саме?
– Ось це, – вказав писар на їжу і цеберце з молоком.
– І все?
– Все.
Іван зітхнув. Він нічого не розумів. Які справи можуть бути в Омелька із Славинським? Чому той одразу ж не розправився з ним, а утримує тут, сам наражаючись на небезпеку під носом у гетьмана і Чигиринського полку?
– Добре. Дякую тобі, святий отче. Передай і Омелькові нашу дяку.
Гавриїл кивнув головою, піднявся і пішов до виходу. Уже біля дверей повернувся і ляснув себе по лобі:
– Дякувати Господові, згадав! Омелько просив ще передати ось це, – він витяг зза пазухи загорнуту в пергамент довгасту річ. – А також на словах сказати…
Доля секунди знадобилася Богуну на те, щоб опинитися біля Гавриїла і затиснути йому долонею рота – той стояв не далі як за три кроки від відчинених дверей, за якими чулися голоси вартових. Писар подивився на Богуна круглими від здивування і жаху очима.
– Те, що він передав сказати, шепни мені на вухо, – прошепотів Іван. – Добре?
Гавриїл ствердно захитав головою.
– От і славно. А тепер кажи.
– Копайте під північною стіною, мовив він, а я намагатимусь затримати їх ще на добу.
Іван подивився на писаря довгим поглядом.
– Дякую за сніданок, – мовив він нарешті. – Йди собі.
– Під північ…
