ніколи не відчувала нестачі в людських ресурсах – на заміну однієї розбитої армії вона легко створювала іншу, на заміну вбитого вояка приходив інший кандидат покласти своє життя, і так до безкінечності.
Чутки про нову війну, які доходили з Варшави до Чигирина, були все більш реалістичними, у повітрі все більш загрозливо носився привид майбутнього зламу Зборовської угоди і поновлення бойових дій, а після нового 1651 року і різдвяних свят чутки перейшли в розряд подій, які відбулися, – на теренах від Львова до Гданська було проголошено те саме посполите рушення, яке за останні роки вже кілька разів викликало на бій шляхту і значно прорідило населення країни. Сеймове розпорядження зі створення війська було виконано, і тридцятишеститисячне польське та п'ятнадцятитисячне литовське військо стало під хоругви своїх рейментарів. Полки нашвидку формувалися і вже в половині січня вирушили на Україну до призначеного місця збору під Чорнокозинцями, маючи першочерговими цілями прикордонні землі Брацлавського і Вінницького полків. Швидким маршем пройшли вони Лемківщину, Галичину, Волинь і Поділля, підкочуючи до земель, які гетьманом Хмельницьким було дорученно обороняти Данилу Нечаю і Івану Богуну. Серед польських командирів було оголошено про наказ короля – за шість тижнів покінчити з усіма козацькими силами на Поділлі і Брацлавщині.
* * *
Не перший день гуляв у подністровському містечку Красному полковник брацлавский Данило Нечай зі своїми козаками, не в змозі зупинитися після Різдва протягом ось уже багатьох тижнів.
Козаки, які заквартирували у Красному, зводили з розуму місцевих шинкарів кількістю грошей, котрі текли в бездонні шинкарські кишені, дівчат та молодиць – пекучими поглядами чорних очей, а місцеве парубоцтво ревнощами до тих самих дівчат, що їх відбивали в міщан з козацькою хвацкістю. Давно минули не лише Різдвяні свята та Водохрещі, пройшло й Стрітення, а молодецький полковник кружляв горілку, не забороняючи робити цього й козакам. Чи не знав про посполите рушення, а чи просто не очікував нічого поганого до настання весни, але втратив пильність полковник Нечай тієї рокованої для себе зими. І хоч він не забув оточити свої основні сили, розташовані у Красному, кількома чатами в навколишніх селах, все ж надто мало уваги приділив варті. Фатальну помилку було зроблено – об'єднане пятнадцятитисячне військо гетьмана Мартина Калиновського і брацлавського воєводи Станіслава Лянцкоронського змогло, непомітно для козаків, минувши Бар і Матейків, вступити до Станіслава. Калиновський, маючи початкові плани зупинитися на спочинок саме у Станіславі, несподівано для себе отримав відомості про недбале ставлення козаків гарнізону у Красному до несення служби і вирішив вдарити одразу. Протягом ночі поляки просунулися впритул до Красного і морозного ранку 19 лютого несподівано вдерлися до села Ворошилівки, у якому стояла незначна передова залога Брацлавського полку.
– Напшуд жовнєжи! – надсадно волав Калиновський, першим кидаючись на закляклих від несподіванки козаків на подвір'ї сільського отамана Ворошилівки з піднятим над головою палашем. Він відчував, як гарячою хвилею прилинула до його голови кров. Відчув, як вона вимагала негайної помсти за весь проведений від Корсунської битви час, що мусів згаяти в Бахчисараї, а пізніше – в Стамбулі, в якості хоч і шанованого, але бранця. – Рубай упень здрайців! Жодного не випустити! Жодного! Сотника їхнього лише до мене таким, щоб ще дихав!
Але якщо перший з наказів гетьмана його вояки виконали блискавично, швидко вирубавши залогу Ворошилівки, другий видався їм не по зубах – сотник Роман Шпаченко, якому було доручено командувати залогою, хоча й не зробив нічого видатного для оборони дорученої йому ділянки, зате зміг досить навіть ефективно протистояти у швидкості коням польських драгунів. Він у супроводі двох напівп'яних козаків так жваво чкурнув у вкриті снігом зарості ялівцю на околиці Ворошилівки, що зовсім скоро опинився за кілька миль від свого побитого гарнізону, у містечку Мурафа. Там і вирішив очікувати розвитку подій, навіть не спробувавши попередити свого полковника про небезпеку, яка наближалася до нього.
Тим часом Калиновський перегруповував сили і очікував наближення своїх обозів, готуючись продовжити марш і вдарити на Красне, використовуючи елемент несподіванки. Він покинув коня своїм конюшим, доручивши їм піклуватися твариною, від боків якої йшла пара після гонитви і швидкого бою, а сам наказав скликати рейментарів на нараду до великої криниці в центрі села, на ляді якої челядь швидко розстеляла білу атласну скатертину і накривала цей імпровізований стіл добутими з сідельних саков ковбасами, печеними каплунами, рулетами, паштетами і ще казначим. Поряд розгорялося вогнище, на якому мало підігріватися вино. Все робилося швидко й без затримок – з огляду на необхідність підійти до Красного швидше, аніж
