– Кому, воронам? – здивовано звів брови інший.
– Ну ти й бевзь! – без злості зітхнув перший. – Тим, що он на вечорниці подалися.
– Я й сам би ось так побіг, аніж тут сидіти.
– То за чим справа?
– За тим, що сотник Якубович голову відірве за таку варту. Твою першим ділом, усе одно вона, як той гарбуз, – козак не забув приятелю отого «бевзя».
– Еге ж, твоя ніби краща…
На цей раз мовчанка тривала недовго.
– Ну то що, так і будемо мерзнути? – нетерпляче запитав той з вартових, який побоювався сотника.
– Я ні, а ти як знаєш.
– То ти щось маєш?!
– Звичайно.
– Тю, бусурман! Чого ж мовчав? – козак похапцем відшукав під соломою, котру грубим шаром було постелено на галереї, дерев'яного келишка завбільшки з добрячий глечик. Другий вартовий неспішно видобув зза пазухи темнозелену сулію і, витягнувши з неї зубами кукурудзяного корка, поставив на ослінчик. З кишені кожуха вийняв щось старанно замотане в чисту ганчірку. Розмотавши її, приєднав до сулії. У пакунку виявився окраєць хліба і кілька шматків грубо нарізаного сала.
– То як, на вечорниці не тягне?
– А біс із ними, наливай!
Приємним для обох бульканням озвалася сулія, і скоро обидва відчули, що вартова служба навіть у час, коли усі відпочивають по теплих хатах, а на вулиці стоїть пекучий мороз, – то не така вже й страшна річ. Запалили люльки і розпочали бесіду. Бесіду ні про що, як то частогусто буває з людьми, зведеними разом в силу обставин. Після того як у сулії показалося дно, не змовляючись, лягли один неподалік від одного, глибше закопуючись у солому. Адже ніщо так не прискорює кінець набридлої варти, як це робить здоровий міцний сон. Усе ж один з вартових зауважив:
– Воно б непогано час від часу навкруги подивлятися, як би нас Якубович не заскочив, їйбо, батогом відшмагає.
– Воно так, безперечно, – відказав сонливим голосом другий козак.
Перший зітхнув і поволі виліз зпід соломи. Із подихом устав і підійшов до бійниці. Шляхом під лісом, саме там, де раніше проїхали дві селянські фури, похідною колоною прямував у напрямку Красного відділ комонного війська кількістю не менше трьохсот вершників, хоча навіть ця кількість не була остаточною – хвіст колони все ще не витягся з лісу, тож з кожною хвилиною на шляху ставало все більш людно.
