– Що за чортівня?! – вартовий протер очі, але цей засіб не допоміг. – Петре! Петре, вставай, кольки б твоїй матері! Дивись, що діється!
– Та що там? – без цікавості запитав Петро зпід соломи.
– Сюди прямує військо! Сотня, а мо' й більше!
Петро виліз зпід соломи і підійшов до бійниці. Деякий час уважно розглядав вершників, перші з яких вже наблизились до міста на три сотні сажнів.
– Потрібно на сполох ударити! – почув він тремтячий голос колеги.
– Та зачекай, на сполох… Ти думаєш, коли даремно шарварок здіймеш, тебе по голівці погладять?
– А коли ляхи?!
– Які там у біса ляхи! Сотника Шпаченка козаки йдуть з Ворошилівки. Хтобись ще мав тут бути? Он і пана сотника в кармазині бачу. Славний кармазин, такого на жупан за все життя не заробиш, хоч би й день і ніч на варті стояв. Ти, Стецько, молодий, тому дурний. Тож слухай, що тобі старші мовлять.
І хоча той, кого звали Стецьком, був молодшим за Петра усього на три з половиною роки, він погодився і замовк. Мовчав, доки колона драгунів Калиновського наблизилась на сотню сажнів, мовчав, коли вона розвернулася в лаву і, давши коням острогів, полетіла чвалом до частоколу, який огорожував місто, не витримав лише, коли на стіну впали перші мотузи з кішками і аркани, за чим до вартових долетіла хрипка лайка польською мовою.
– Ляхи, братику! Пошилитаки в дурні нас, кля… – і тут він замовк, поволі починаючи осідати на підлогу. Немов у страшному сні, Петро побачив, як з його правого ока стирчить на добрих дві стопи пофарбована чорною фарбою стріла. Петро ще встиг вхопити рушницю і зробити останній у своєму житті постріл, після чого йому в спину з хрускотом увійшла гостра шпиця стилета, що його метнув, перехилившись крізь край галереї, дебелий драгун зі схожими на зрізи пістолетних стволів очима.
Коли в місті була здійнята тривога, а у світлицю до Нечая, у якій він тихцем мило розмовляв з пишновидою молодицею, увірвався сотник Гавратинський, браму до Красного було розчинено настіж, а польські війська, хоругва за хоругвою, немов весняна повінь, текли до міста, одразу ж вступаючи в бій з козаками, котрі не могли втямити, що відбувається, тому чинили неорганізований та доволі слабкий опір. Драгуни заскакували до юрб напівроздягнених брацлавців лихими примарами і сікли їх на капусту, піднімаючись у стременах. Затискали в чисельні мішки невеличкі групки козаків і сходилися з усіх боків, розходячись лише тоді, коли перелякані й беззахисні люди падали до єдиного.
– Що трапилось? – видихнув Нечай, дивлячись на стурбоване обличчя сотника.
– Біда, полковнику, – глухим голосом відповів Гавратинський. – Проспали ми Калиновського. У місті він, з хвилини на хвилину тут буде!
– А чорт йому… – Данило підхопився і похапцем почав одягатися. – Сурму до бою! Негайно! Коня мені!
Коли він заскакував у кульбаку бойового коня, ніхто б не здогадався, що полковник в одному спідньому гостював у молодиці лише три хвилини тому.
– Збирай козаків під полкову хоругву! – кинув він сурмачеві, а сам вдарив коня плазом шаблі і полетів туди, звідкіля
