чулося нечасте бахкання пістолетних пострілів, дзвін криці і крики. Кілька десятків козаків за наказом сотника Гавратинського почали перетягувати гармати з тих частин міста, які ще не встигли захопити поляки, установлюючи їх на мурах цитаделі.
І завирувала вулицями Красного кривава січа. Поляки, котрі безперечно мали перевагу раптовості, усе ще йшли вперед, залишаючи за собою купи козацького трупу, але з кожною хвилиною стрімкість їхнього наступу зменшувалась – козаки оговтувались, за тими, хто був затиснений у пастки і приречений на смерть, швидко виростали завали з возів, скринь, домашнього скарбу з найближчих будинків і кінських та людських тіл. З тих барикад козаки вже огризалися завзято, робили спроби навіть вести вогонь з мушкетів злагодженими залпами, наставляли перед кінськими грудьми ліс пік і списів, кидалися із шаблями в руках на спини драгунів. Скоро до бою почали приєднувати свої шаблі й численні міщани, котрі стали на захист рідних домівок зі зброєю в руках. Ще мить – і драгуни Калиновського подадуться. На них, котрі не знають міста і легко плутаються в його заплутаних вуличках, впала така кількість ударів, яку годі було й очікувати від гарнізону Красного після такого вдалого і несподіваного наступу.
– Матка боска, чому стали, ледарі?! – гримів розлючений Калиновський. – Уперед! Винищити до ноги трикляте схизматство! Нечая привести до мене живим або принести мені його голову, і я доведу, що Мартин Калиновський може бути вдячним!
Але ні крики Калиновського, ні активні дії його хорунжих, поручників і вахмістрів уже не давали потрібного результату. Козаки перейшли у контрнаступ і п'ядь за п'яддю почали витісняти поляків з міста. Ставало зрозумілим, що наявними силами Калиновському не вдасться досягти поставленої мети.
– Поручнику! – нарешті гукнув Калиновський спітнілому, не дивлячись на мороз, поручнику зі свого почту. – Негайно передай мою команду задіяти до бою резерви! Нехай ідуть всі!
Поручник крутнувся дзиґою і погнав коня до міської брами, минаючи вулички, вкриті трупами і политі яскравочервоною у променях сонця, яке на хвилину визирнуло, кров'ю. «От і все, – подумав Калиновський. – Він як поганий стратег використає усі наявні сили, не залишаючи жодних резервів, відкриє свій тил для можливого удару. Але він захопить Красне, зламавши цей шалений опір схизматів! Він уб'є Нечая будьщо і розметає вітром його полк, відкривши цим самим ворота в Україну польським військам!»
– Уперед, ледарі, бийте їх і пан Єзус змилується над вашими грішними душами! – крикнув Калиновський громовим голосом і кинувся в гущавину бою, вимахуючи блискучим лезом свого важкого палаша.
А зовсім недалеко від того місця, де, ламаючи тини міщанських помешкань, метався, ледве встигаючи за своїм гетьманом, почет Мартина Калиновського, вів у бій своїх козаків розчервонілий від запалу Данило Нечай. Не було на полковникові коштовних гартованих лат, не захищав голову мідний шишак чи залізна місюрка – не встиг подбати про них відчайдушний полковник, лише волохаті груди, що не могла закрити сорочка, несли на собі великий золотий хрест з роз'пяттям, лише довгий смоляний оселедець розтріпався по виголеному черепу, лише одягнений нарозпаш жупан вився, покриваючи ще й кінський круп.
– Добре, дітки! – кричав полковник. – Уперед, панимолодці, бий триклятих! – І він, вимахуючи шаблею, мчав на чергового супротивника, не забуваючи підганяти найбільш несміливих козаків полковницьким перначем.
– Не журіться, брацлавці! – лунало серед гуркоту битви. – Раз мати породила! Чи забули ту істину козацьку?!
Бій поширювався. За чверть години три хоругви, котрі були спочатку залишені Калиновським у лісі в якості прикриття і резерву, вступили в запеклий вуличний бій, і була мить, коли коронному гетьману здалося, що вони не спроможні переломити
