Кривенко мовчки хитнув головою і вийшов, обережно прикривши двері, так ніби їхнім грюком міг потривожити покійного. Серед учти смерті, яка царювала у Красному, особливо урочистою і навіть неприродною була картина мерця, обставленого свічками, зі складеними на грудях руками, над яким схилився священик, проводжаючи його в далеку путь. Набагато природнішим, а тому й зрозумілішим тут стало видовище купи мертвих тіл у багнюці й калюжах запеклої крові, до яких нікому не було жодного діла. Напевне, тому Кривенко так шанобливо поставився до покійного. Він зітхнув і подався сходами униз, туди, де на мурах цитаделі ще жевріли вогнища опору полякам, котрі вже безсоромно панували в Красному – місто палало, усюди чулися нестямні жіночі зойки, стогін і плач. Очевидним було те, що Калиновський з Лянцкоронським віддали місто на грабунок жовнірам. Особливо сильно палали будівлі перед самими стінами цитаделі, але причиною тих пожеж були вже не поляки, а самі козаки, випалюючи поблизу замку все, що могло б допомогти Калиновському у штурмі цитаделі.
Поряд з гарматою, яка визирала з вищербленої бійниці у вежі, Кривенко помітив полкового обозного на ім’я Холодій. Підійшов і зупинився поруч з ним, розпалюючи від трута люльку.
Холодій почав розмову першим:
– Не втримаємо ми замку, Григорію, потрібно щось вирішувати.
– Знаю, що не втримаємо.
– Прориватися потрібно.
– Вважаєш, у полі у нас буде більше шансів протистояти драгунам?
– У нас буде шанс непоміченими дійти до Вінниці, до Богуна. Кривенко знизав плечима:
– Я б не плекав на це занадто багато надій, Калиновський уже напевне розіслав кілька тисяч жовнірів у чати, тож непоміченими пройти ми не змогли б у будьякому випадку.
– Що ж порадиш?
– А яка тут рада? – знизав плечима Кривенко. – Будемо триматися, доки вистачить сил, і тішити в серці надію, що чутки про нашу недолю дійдуть до Богуна швидше, аніж поляки на мури замку. Та ти не переживай, пане обозний. Нечай смерть прийняв, не скиглив, і ми так зможемо, не гірші.
Холодій мимоволі здригнувся. На мить у його очах поселився божевільний вираз, та тільки на мить. Він одразу ж узяв себе у руки.
– Я не боюсь смерті, – сказав він не надто впевнено, – проте козаки… Ми повинні зберегти полк!
– Полк? – сумно посміхнувся Кривенко. – Він загинув ще там, на вулицях Красного. Ми з тобою лише недобитки, які намагаються врятувати своє життя. – І Кривенко пішов геть, намагаючись полишити безглузду розмову і не бачити страху, який поселився в душі у полкового обозного.
– Але чому нас не попередив Шпаченко? – чув він за спиною безбарвний голос Холодія. – Я нічого не розумію, адже вони прийшли з боку Ворошилівки… Ні, я рішуче нічого не розумію.
Ранком наступного, двадцять першого лютого тиха морозна погода, яка стояла протягом кількох останніх днів, змінилася відлигою, сильним вітром і лапатим мокрим снігом, який летів навскоси до землі, заліплював очі і стікав по обличчю бридкими
