підраховано пізніше, майже тисячу жовнірів. Шаленіли від зливи стріл і свинцю, яка сипалась звідусіль їм на голови, різали кожного, хто попадався під руку, будь то жінка чи дитина, помирали самі у тісняві переповнених трупами вулиць. І ось нарешті час, якого так нетерпляче очікував Калиновський, настав – значно поріділі клини відділів Байбузи і П'ясочинського зійшлися докупи, утворюючи кільце навколо полковника Нечая і десятка найвірніших його козаків, а доки решта брацлавців встигла оговтатись, хорунжий Байбуза підскочив впритул до Данила і, піднявши коня дибки, щоб його тілом захиститися від полковницької шаблі, зрадливо вистрелив у хрест на відкритих грудях Нечая.
На півдорозі до ворожої шиї зупинилася разюча Нечаева шабля, а ослабла рука опустилася. І впав, приникнувши до кінської гриви, брацлавський полковник. Тієї ж миті П'ясочинський, роздратований тим, що саме Байбуза, а не він першим виконав доручення коронного гетьмана, застромив проміж лопаток у широку спину полковника лезо своєї шаблі і підхопив з його рук срібний полковницький пернач.
– Нєх жиє Польска! – голосно вигукнув він і високо вгору підняв жезл, відібраний підступно, показав його усім, як трофей, здобутий у чесній боротьбі, й засміявся каркаючим сміхом: – Собаці собача смерть!
А його драгуни спільно із жовнірами Байбузи вже закінчували добивати нечисленний почет Нечая і починали відступ, намагаючись не віддати козакам навіть мертвим їхнього полковника. Поряд з ним склав голову, до останнього залишаючись вірним справі визволення України й сотник Якубович, похилив голову, вражений кількома кулями, сотник Гавратинський. Кривавий бенкет у Красному збирав усе нові й нові жертви…
Десять разів був правий Мартин Калиновський, коли вважав, що із смертю полковника опір козаків ослабне – похилили буйні голови козаки, ставши свідками підступного вбивства свого батька, враз збагнули чисельну перевагу противника і відчули смертельну втому. Вони ще встигли відбити в Байбузи тіло Нечая, але на цьому бойовий запал пішов на спад, і залишки брацлавського полку, від якого здатними тримати зброю в руках залишилося не більше половини козаків, відступили з боями до цитаделі, з високих мурів якої полковий осавул Григорій Кривенко вже почав гарматний обстріл тилів наступаючих польських хоругв.
II
Мерехтливими вогниками вишикувались свічки в два ряди, немов мовчазні вартові, оточуючи тіло зі складеними на грудях руками і закинутою горілиць головою, з носом і підборіддям, котрі вже почали загострюватись, несучи на собі невблаганну печать смерті, й взагалі, обличчя, яке ще зовсім недавно було повним життя, з ясними очима, що в них світився немалий розум, тепер перетворилося на маску смерті. Високе закіптюжене склепіння стелі над столом, на якому лежав покійний, було вкрите крихітними краплями вологи, немов безтілесна плакальниця сльозами, а холодний вітерець, що проникав у приміщення крізь маленьке віконце, яке скоріше нагадувало бійницю, примушував тріпотіти язички полум'я на свічках і скиглив у щілинах між камінням муру.
У кімнаті поряд з покійним знаходились двоє чоловіків. Вони мовчки сиділи по різних кутках, думаючи кожен про своє, немов боялися порушити тишу, у якій царював покійний. Ними були полковий писар брацлавського полку отець Гавриїл і полковий осавул Григорій Кривенко. Перший пошепки читав псалтир, другий мовчки сидів, важко спершись на руки, які поклав на руків'я впертої в підлогу шаблі. Третій, покійний полковник Данило Нечай, відмитий від крові, яка його залила після підступного нападу Байбузи, і зодягнений у червоний кармазиновий жупан, лежав на застеленому оксамитом столі й був уже нечутливий, як до молитв Гавриїла, так і до важких дум Кривенка.
Осавул ще кілька хвилин прислухався до монотонного співу ченця, після чого піднявся зі свого місця, поправив шаблю і покрокував до дверей. Уже стоячи у дверному отворі, повернувся до Гавриїла.
– Читай, отче, читай… А я мушу йти. Козаки сиротами нині стали, а ворог не спить, я потрібен їм…
– Живим твоя допомога підхожа, – погодився, схиляючи голову, чернець. – Йди з миром. Я залишуся біля нього, йому тепер ніщо, окрім молитви, не потрібне.
