холодними струменями. Не дивлячись на це, Калиновський дав сурму до бою, як тільки розвиднілося, і невидиме за товстою ковдрою свинцевих хмар сонце розпочало свою мандрівку над обрієм. Цього разу він дав змогу відпочити втомленим учорашнім бойовищем драгунським хоругвам і кинув на штурм цитаделі полк німецької піхоти (особливості побудування цитаделі були такими, що не дозволяли проводити приступи на неї з трьох сторін, звідки вона була неприступною, тож усі атаки могли проводитися лише з четвертого, південного муру, на який одночасно могли йти не більше кількох сотень жовнірів, що й примусило Калиновського утримувати цілу армію в якості глядачів, доки дві тисячі німецьких найманців лізли на стіни й летіли шкереберть звідтам, скинуті козаками). Ландскнехти вишикувались і, підкорюючись командам офіцерів, розмірено, поділовому побрали в руки штурмові драбини і кинулися на штурм. Йшли, як на звичайну роботу, не звертали уваги на постріли гармат з мурів і вибухи, які раз по разу виростали зовсім поряд з кимось з них. Приставляли штурмові драбини, лізли догори, падали і знову піднімалися (якщо ще могли це зробити), обстрілювали бійниці з мушкетів і гаківниць, марно намагаючись ослабити цим опір козаків під час наступного штурму. В громах вогнепальної зброї і хмарах порохового диму пройшов час до обіду. Опівдні ландскнехти зробили ще одну відчайдушну спробу заволодіти південним муром і навіть тимчасово закріпилися на ньому, розпочавши жорстокий рукопашний бій з козаками, але були в черговий раз відкинуті. Жменька сміливців, котра перебувала вже на галереї муру, наклали головами, залишені без підкріплень – тих, хто намагався видертись на стіну слідом за ними, козаки зустріли таким бравурним вогнем з нижнього ярусу бійниць, що вони швидко загубили увесь свій бойовий запал і кинулись навтьоки, незважаючи навіть на лемент офіцерів, які з батогами і навіть шаблями в руках кинулись навперейми відступаючим. На дві години бої під мурами затихли. Ландскнехти відпочивали навкруг багать, ховаючись поза зоною дії козацької армати, чувся лише глухий стукіт мотик зпід землі – під мур цитаделі, що його так вправно захищали нечаївці, велись одразу кілька мінних ходів. Очевидно, поляки не мали сумніву в успіху, тож навіть не намагалися приховати проведення саперних робіт. Гурти челяді з лопатами, кирками і заступами сновигали за грубими дерев'яними щитами, якими було захищено входи до тунелів, вивозили тачками землю, носили до підкопів дошки та коли для укріплення стелі. Біля них не було навіть надійної охорони, тому не дивно, що коли Кривенко несподіваною вилазкою вдарив на землекопів, ті майже всі полягли без спротиву, за винятком кількох, котрі встигли врятуватися втечею. Калиновський, уражений такою нахабністю залишків козацького гарнізону, навіть не зміг зразу оговтатись: ландскнехти вишикувались у каре і вдарили на козаків лише через десять хвилин після початку вчиненої ними різні над землекопами, тож цього часу було Кривенкові більш ніж достатньо, щоб засипати тунелі і без жодних втрат відійти назад, під захист замкових стін. Полякам довелося розпочинати роботу від початку, що вони й не забарилися зробити, виставивши цього разу біля місць підкопів надійну охорону. Короткий зимовий день добігав, коли Калиновський кинув жовнірів на черговий штурм.
Отець Гавриїл, розтягуючи старослов'янські слова, співав заупокійну і час від часу поглядав на обличчя покійного. Темне і хиже в мерехтливому світлі свічок, обличчя це було ближчим йому більше, аніж будьхто міг подумати. Цинічний у висловлюваннях щодо церкви і самого Гавриїла, іноді навіть відкрито ворожий, коли діло стосувалося невиконання Гавриїлом своїх обов'язків писаря і його повільного темпераменту, він завжди був доброю та лагідною, навіть романтичною людиною, і хто ж, як не Гавриїл, повинен був бачити ці глибоко приховані струни його душі? Так, він добре бачив їх і напевне тому прощав полковнику богохульство й насмішки. Звичайно, війна, якою було майже все не таке вже й довге життя Данила Нечая, – не місце для романтизму й душевних тонкощів, тут скоріше потрібна крицева воля, чоловіча сила і той самий цинізм, адже саме він допомагає витримувати удари долі. І тепер, коли полковник Нечай лежав перед ним на столі, обставлений палаючими свічками, Гавриїл навіть на якусь мить забув про свої обов'язки, про Царство Боже, у якому рано чи пізно опиниться всякий нині сущий, про ствердження, що «покійний уже вдома, лише ми всі у гостях», яким зазвичай любив підводити філософський підсумок у жалобі за померлими. Він відчув звичайний людський сум, сум за людиною, котру посвоєму любив і тепер утрачав назавжди. Його не мучило занепокоєння, коли чув гуркіт битви зза меж темних мурів, вибухи, тріск і крики, він не боявся поразки мізерної замкової залоги і був готовий навіть будьякої миті побачити навпроти себе озброєного безжалісним залізом польського вояка. Він просто сумував і лише в читанні Святого Письма знаходив тиху гавань для своїх бентежних думок. Але ось нарешті він випростався і закрив книгу. Думка, яка прийшла цілком несподівано, зайняла собою всю його суть: а що ж буде з тілом полковника, коли сюди увірвуться лядські жовніри? Адже вони не спиняться й перед тим, щоб поглумитися над останками свого лютого ворога! Гавриїл глибоко зітхнув, ще раз перехрестився і рішучим кроком вийшов з кімнати…
Закінчив усі справи Гавриїл лише глибокої ночі. Він, стомлений, але задоволений результатами своєї праці, повернувся до
