туди надійдуть чутки про них, Калиновський заборонив розташовуватись по хатах і розпорядився обідати на свіжому повітрі всім без винятків.
– Беріть кубки, панове, – діловито сказав він, коли навкруг перетвореного на стіл криничного зруба зібралися хорунжі П'ясочинський, Кисіль, Корецький, Байбуза і Освенцім. – Вип'ємо за нашу перемогу і порадимося про наступні дії.
Усі випили.
– Я зібрав сюди саме вас, панове, – продовжив Калиновський, вгризаючись міцними зубами в рожеву гусячу ніжку, – тому що ви маєте утворити авангард нашого війська і поряд зі мною увійдете до Красного, знищуючи хлопську гідру і одного з її головних провідців. Нечай надзвичайно шанована в їхньому війську людина, крім того, з'єднана родинними зв'язками з Хмельницьким. Тож, маю надію, всі розуміють важливість того, щоб закінчити його кривавий шлях теренами Речі Посполитої саме тут і саме сьогодні?
– О, так, ваша ясновельможність, – з пошаною схилив голову молодий Кисіль.
– Неодмінно! – поспішив завірити й у своїй лояльності Корецький. Освенцім з П'ясочинським лише ствердно захитали головами.
– Отже, маємо заскочити лотра в його лігві. Для цього…
Добрячих півгодини Калиновський в деталях пояснював підлеглим свій план, не забуваючи піднімати все нові кубки гарячого вина з прянощами, від якого кров швидше бігла в жилах, зігрівала замлілі за час довгої верхової їзди ноги, рум'янила щоки молодих хорунжих і червонила ніс самого гетьмана, допомагала не звертати уваги на крижаний холод, що його несли тілу вкриті памороззю обладунки. Врештірешт, він закінчив об'явою про те, що вони виступають, як тільки жовніри нагодують коней, і обіцянкою трьохсот талерів від нього особисто тому, хто принесе йому голову Нечая.
– Я бачив нинішній день у десятках снів за роки, проведені в неволі! – закінчив нараду Калиновський, за допомогою конюшого здираючись на коня. – Жалкую лише про те, що перед нами не Хмельницький. Але повірте, панове, якщо сей лотр Нечай піде слідом за Кривоносом, Ганжею і Морозенком, ми зробимо велику послугу ойчизні. Надзвичайно велику послугу!
З надбрамної вежі міських укріплень Красного, яке було, безумовно, досить великим містом, як на масштаби кінця епохи європейського ренесансу, за заметеними снігом передмістями, долиною, у якій спав під кригою ставок, греблею понад ним і недалеким лісом, уздовж узлісся якого йшла утоптана стрічка шляху, слідкували дві пари уважних очей. Двоє козаків, поставлених на варту міської брами, відверто нудьгували, хоча й не зводили очей зі шляху під лісом.
– Мороз на ніч посилиться, – байдуже кинув один з них, щільніше загортаючись у теплого овечого кожуха з таким високим коміром, що той був на одному рівні з високою червоноверхою козацькою шапкою.
– Воно й не дивно, – мляво відповів другий.
Не менше години сиділи мовчки. Знічев'я роздивлялися околиці. Шляхом проїхало дві фури, прямуючи до передмістя, вздовж тину, протоптаною стежиною, прорипіли у снігу чоботи кількох пар – парубки з дівками, очевидно, прямували на вечорниці. Низько над землею з карканням пролетіла зграя ворон.
– І не садиться їм в теплій хаті, – буркнув один з вартових.
