– Цього не спроможний тепер зробити сам Бог. Табором пройшла чутка, що старшина зібралася поблизу переправи через Пляшову і незабаром кине їх у пащу ляхів. А такі чутки після дій Пушкаря і зради Криси падають у їхню свідомість, наче смолоскип у купу пересохлого хмизу, сам не гірше за мене знаєш. Потрібно їх зупинити, і я боюсь, що зробити се зможеш лише ти, той, кому вони повірили після минулої ради.
– Господи всемогутній! – Богун здійняв на мить обличчя до високого блакитного неба, але за мить уже поганяв коня у зворотному напрямку.
– За мною, панове старшини! Ми повинні зупинити їх доки військо не перетворилося на безладний натовп переляканих людей!
І Іван помчав чимдуж у напрямку табору, примушуючи поспішати за собою чималенький почет з генеральної старшини, яка чомусь, невідомо звідки, зібралася поряд з ним.
Він спізнився. Спізнився на лічені хвилини і зрозумів це ще до того, як повернувся у табір, залишений ним усього півгодини тому. Але яку разючу зміну застав він тут! Оточений з двох боків валами і шанцями, трикутник площею у добрих п'ять десятків моргів, котрий нещодавно носив назву козацького табору і дивував чіткою організацією пересувань великих та малих підрозділів, рівними рядами наметів, вервечками возів уздовж земляного окопу, розташованих на рівній відстані одне від одного багать і навіть загонами для худоби, якій не дозволялося вештатися табором, порушуючи військову дисципліну. Але тепер картина, котра радувала око будького, хто вважав себе добрим вояком і звик проводити значну частину свого життя саме в таких військових таборах, перестала існувати. Натомість перед Богуном постало розбурхане море людей, коней, волів, возів і гарб, серед яких годі було й сподіватися навести будьякий лад. Паніка, підхоплюючи полк за полком, кидала їх назустріч жалюгідній жменьці старшини на чолі з Богуном, примушувала залишати в таборі вози з припасами, зброю і навіть поранених, штовхала в болото Пляшівки з такою силою, немов за ними прожогом гнався сам Люцифер.
– Стійте, браття, стійте! – намагався спинити Богун ці безкінечні хвилі переляканих людей, але дуже скоро зрозумів, що вдіяти вже нічого не в змозі – на передніх, тих, хто впізнавав наказного гетьмана і сахався, приходячи до тями від вигляду його булави, напирали задні, перекидаючи їх, і скоро сам Іван опинився в такому щільному людському потоці, що його почало зносити разом з іншими, незважаючи навіть на то, що вірний Циган щосили опирався натовпу і навіть час від часу поривався піднестися дибки, аби обрушити на голови тим, хто напирав, усю міць удару своїх страшних копит.
– Назад, козаки! Не полишайте окопу, зупиніться ж, чорт забирай! – Іван за допомогою неймовірних зусиль зміг вирватись з натовпу і застиг на невеличкому глинистому підвищенні. – Панове старшини, я наказую зупиняти тих, хто поширює паніку, силою вашої зброї!
Зціпивши зуби від розуміння того, що йому потрібно було вчинити, Іван потяг із піхов шаблю.
– Назад! На окоп! – щосили заревів він, здіймаючи над головою блискуче лезо.
Півтори сотні старшин кинулися навперейми десяткам тисяч переляканих людей з оголеною зброєю у руках і навіть дещо відтіснили деяких з них протягом невеличкого відтинку шляху, котрий вів з табору в баговиння Пляшівки, де вже копирсалися, скидаючи один одного з вузьких смужок імпровізованих загат, сотні й сотні козаків, а також селян і міщан, котрі приєдналися до війська гетьмана напередодні битви. Але навіть такий відчайдушний крок мало чим зарадив. Загнана козацька чернь, в спину якій вже била викочена на вали табору польська артилерія і гриміли залпи мушкетерських полків, кидалася на шаблі власної старшини так, немов перед ними постав лютий ворог. У якусь мить перед Богуном виріс залитий кров'ю козак у блакитних шароварах і розірваній на грудях вишиванці, відсутність обладунків на якому промовляла про його належність до нестройових частин, ймовірно, до обозної челяді.
