У перші хвилини захоплення табору на невеличкий заслін із запорожців, котрі стояли з мушкетами напоготові за двома рядами возів, перегороджуючи шлях до переправи, майже ніхто не звернув уваги. Однак дуже скоро, коли принаймні половина польського війська перевалила через окоп табору і наводнила укріплення й наметове містечко, а оточення Вази на радощах видудлило усі три діжечки з вином, на несподівану, хоча й сміховинну перешкоду нарешті звернули свої погляди. Коротко й азартно пролунала сурма, й на запорожців кинувся батальйон піхоти бранденбурзького електора. Проте не встигнувши добігти до лінії возів і на півсотні кроків, добра третина батальйону впала в збите ногами втікаючих козаків багно, зрізана дружним залпом з мушкетів, решта ж зупинилася і, ставши у дві лави, спробувала відповісти залпом на залп. Хвацько й злагоджено вдарили аркебузи німецьких піхотинців, але кулі лише заторохкотіли до возів обшитих міцними дубовими дошками, а другий залп козацьких мушкетів примусив їх, не захищених нічим, окрім легких кірас і мідних іспанських шоломів, відступити, втративши принаймні половину свого складу. На землі залишилися корчитися кілька десятків поранених, котрих козаки, не надто переймаючись питаннями високої моралі, швидко перестріляли, тим самим приєднуючи до тих, хто лежав непорушно.
Така нахабна витівка жалюгідної жменьки запорізького лицарства швидко зігнала ейфорію з облич керівництва польського війська, а серця жовнірів наповнила люттю. Деякі з них навіть припинили грабунок і швидко почали підтягуватись до переправи через Пляшову.
– Що ж, панове лицарство, тепер уже недовго, – спокійно мовив Омелько Деривухо, котрий поряд з іншими стояв за возами, стискаючи у руках мушкет. – Я маю надію, тут усі розуміють, яка доля на нас чекає?
– А хіба що, варениками пригостять? – безтурботно кинув котрийсь із запорожців.
– Та ні, то навряд чи, – парував інший, – ти поглянь лишень на пику он того гладкого полковника. У такого й снігу серед зими не випросиш.
– Ну то ми їх пригостимо, – гукнув ще хтось.
Омелько, помітивши, що до них стягується не менше п'яти тисяч поляків, зрозумів, що більше одногодвох залпів зробити їм не дадуть. Потім, можливо, кількадесят хвилин буде можливість боронитися з возів холодною зброєю, а далі… Далі несуттєво – останні з тих, кому пощастило врятуватися під час переправи, вже відійшли не менше, аніж на дві версти. З ними Богун. Він дасть собі раду і врятує військо. Омелько повернувся до запорожців.
– Простіть же мене, браття, за все, як я вам прощаю, простіть і один одного. І веселіше, браття, скоро ми опинимося поряд з Господом Богом.
Козаки загомоніли. Дехто з ним чоломкався як із побратимом, хтось хрестився, а хтось шепотів молитву. Але приреченості або страху не було в поглядах запорожців, була там лише криця. Поляки підтягайся на відстань ста сажнів і різко засурмили до штурму.
– Готуйсь, – скомандував Омелько. Три сотні мушкетних стволів здійнялися, спрямовуючись в темні маси польських драгунів.
– Вогонь! – щосили крикнув Омелько, коли гуркіт копит загону, що кинувся на приступ, залунав зовсім поряд.
– Вогонь! – крикнув вдруге, і друга злива вогню нещадно заторохкотіла до людських і кінських тіл, вириваючи зі строю десятки жовнірів.
