– На списи! – заволав Деривухо і першим скочив на воза, з ратищем напереваги…
Криваве безумство, котре шаленіло біля входу на переправу через Пляшову, вразило навіть досвідчених жовнірів, вояків, які встигли за своє життя побувати в десятках боїв. Здавалося, не люди, а залиті кров'ю демони билися з ними, стоячи на своїх возах. Вони стріляли впритул зі своїх пістолів, а коли зброю було розряджено, скидали з коней потужними й влучними ударами списів. Коли ратища, неспроможні витримати надлюдського напруження бою, ламалися, в руках запорожців з'являлися шаблі, а коли й вони випадали з долонь, козаки як несамовиті кидалися в саму гущавину бою і били кулаками, ногами, гризли зубами ненависних ворогів. Навіть проколоті десятками пік, намагалися дотягнутися до жовнірів і в останньому пориві зімкнути пальці на горлянках нападників. Вони діяли так відчайдушно, що король, котрому доповіли про шалений опір трьохсот козаків, не повірив своїм вухам:
– Але це неможливо! Там тримає оборону принаймні один полк! – вражено вигукнув він.
А запорожці продовжували боронитися. Стояли непорушно на тому місці, де їх застав перший удар бранденбуржців, і налякані таким диявольським опором польські вояки не помітили навіть, що давно вже не три сотні бійців протистоять їм. Лише половина запорожців, укритих ранами і пошматованих, відбивали удари польської зброї, стоячи серед куп польського трупу, котрі сягали вже вище возів. А коли настали най скрутніші хвилини, вони зі сміхом і жартами, не припиняючи шаленого опору, почали діставати з кишень та очкурів гроші й коштовності й жбурляти їх у болото.
– Не лише грошей не пожалкуємо, – кричали вони полякам, – самого життя! І вас, собаки, із собою візьмемо!
І страх, який наводили слова й скажений сміх запорожців на ляхів, потроював їхню кількість в очах ворогів.
– Добре, дітки мої! За славу козацьку, за Січматінку! За те, щоб пам'ять про нас жила на Україні! Стояти! – весело гукав Омелько, і гуркіт битви не міг перекрити його голосу…
Не менше години витримували запорожці шалені атаки польського лицарства, але зрештою сила переламала силу. Впали один за одним останні десять сміливців, і залишився перед густою стіною ляхів сам Омелько Деривухо. Поранений багаторазово, із залитим кров'ю обличчям і порубаним панцирем, але з холодним блиском сталевих очей і з твердою рукою, котра рішуче стискала чорне від запеклої крові лезо дамаської шаблі. З боків і за спиною мав болото, з якого потворними купинами визирали трупи козаків і ляхів, котрі навіки залишилися в ньому, припинивши смертельну борню. А попереду темно було від лав польського війська. Але, не дивлячись на те, що перед багатьма стояв лише один, ляхи не поспішали кидатися на гостре лезо, котре тільки щойно на їхніх очах позбавило життя одного за одним сімох записних рубак з гусарської хоругви князя Вишневецького.
– Кидай шаблю, лотре, – сичали гусари і задкували, не в змозі відвести очей від страшного леза в руках у Омелька.
– Здавайся, тобі немає надії!
– Ти лише загнаний в кут пацюк, прийми ж смерть, якої заслуговуєш, як ця мерзенна тварина!
– Я перед вами, паниляхи, йдіть і візьміть мою шаблю, – хрипким голосом говорив Омелько, і його очі сміялися з викликом бундючному панству.
Не витримав молодий гусарський поручник, вистрибнув наперед з криком:
