Омелька.
– Ти добре бився, запорожцю. Ти заслуговуєш на кращу долю, аніж загинути в цьому баговинні. Я хочу запропонувати тобі угоду.
Деривухо оскалився, і його вкрите подряпинами і старими рубцями, залите кров'ю обличчя здалося Вазі й насправді якимось чаклунським.
– Угода, що її пропонує сам король! Що ж має для мене ваша величність? У скільки оцінив він моє намагання прорідити його військо, багато чи мало?
– Тобі видніше, козаче. Я пропоную залишити тобі життя, це багато чи мало?
Омелько на мить замислився.
– Добавити б щось! – мовив нарешті. Король поглянув на здивованого Енгофа, мовляв: а що я вам казав?
– Ти бажаєш торгуватися, нерозумний? – холодно кинув він запорожцю.
– Ніколи! – вигукнув Омелько, і голос його втратив жартівливі нотки, виріс і зміцнів. – Бажаю лише, пихатий королю, вмерти так, як личить справжньому воїну. Як вмирали батько і дід мої на полі бою, залишаючи по собі світлу пам'ять і науку кохати свою Батьківщину. І не турбує мене життя, що його ти великодушно пропонуєш мені повернути, позаяк воно тобі не належить. Лише Богу і Батьківщині.
Ян Казимир, відчуваючи, як у грудях у нього росте роздратування, повернув коня і поїхав геть.
– Він не чаклун, він звичайний дурень, – кинув він злим голосом, – убийте його!
І одразу ж постав перед Омельком цілий ліс жовнірських пік. Зібравши останні сили, кинувся він на них і раптом застиг, відчувши під самим серцем холодну крицю. Здійняв погляд до блакитного неба Омелько і прошепотів:
– Прощавайте, браття мої любі, прощавай, Україно мила! Прощавай і ти, Богуне, зроби, що я не зміг і не встиг!
І погляд старого вояки згас, а душа його полетіла у блакитну височінь.
Частина третя
