– Так, до зустрічі, – Коваленко ще раз вклонився і попрямував до дверей. Цієї миті за сотню кроків від тину, у засипаному кучугурами снігу садку драгуни ПочобутОдланицького нарешті встали на повний зріст, приготували до залпу мушкети й почали обережно наближатися.
– Ляхи! – крикнув хтось із козаків на подвір'ї й тієї ж хвилини впав, обливаючись кров'ю, збитий з ніг першим залпом ворожих мушкетів. Заіржали, метаючись, біля конов'язі коні.
– Ляхи, – видихнув Охріменко і кинувся до вікна. Не далі як за п'ятдесят кроків він побачив темні шеренги ворожих драгунів. Швидким кроком перебіг до вікна у протилежній стіні – та ж сама картина. Вилаявшись, кинувся в сіни і прочинив двері на вулицю. Прямо перед ним у калюжах крові конали троє козаків, кожен отримав по кілька мушкетних куль – драгуни, перезарядивши зброю, підходили впритул до низького тину, котрий відокремлював невеличке подвір'я від посиланого на зиму коров'ячим гноєм городу.
– Усе, – мовив він, повернувшись до світлиці. – Обложили, наче вовка у лігві. Не вибратись…
Богун спокійно підійшов до вікна й заглянув крізь зеленкувату шибку. Він зрозумів, що сталося, після першого ж пострілу на дворі.
Швидко підпалив від каганця лист Брюховецького і кинув його на глиняну миску, яка стояла на столі.
– Ось що, сотнику, – повернувся він нарешті до Коваленка, – вони по мене. Не лізьте на рожен.
– Я з вами, пане Іване, – повільно покрутив головою Охріменко. – Мій дід, мій батько завжди під рукою Богунів служили, під нею й голови склали. Видно й мені така доля.
– Не мели дурниць! – вигукнув Іван. – Скажеш – простий козак, сказали їхати, поїхав. Нічого не відаю. Дасть Бог, виживеш.
– Ні, Богуне, – з кривою посмішкою Микола потягнув шаблю з піхов. – Ти пан розумний, та в мене своя голова.
– Він правий, – підтримав Миколу Коваленко і теж потяг шаблю. – Нам усім одна доля. Попрощаймося краще, аніж сперечатися. – Він підійшов упритул до Івана. – Багато чув про тебе, полковнику, давно хотів познайомитись, тож сам Брюховецького вблагав, щоб з листами мене відрядив. Ось і познайомились… Але головне те, що я не жалкую. Прости ж мені, славний полковнику, як і я тобі прощаю.
– І ти прости мені, сотнику, – поклав йому руку на плече Іван. – І ти, Миколо, може, коли образив чим.
– Прости й ти мені, Богуне, – озвався Охріменко.
На вулиці чулися швидкі команди польською мовою і гупання важких жовнірських чобіт.
– Ех, доведеться без попа Богу душу віддати, – сплюнув спересердя Коваленко.
– Виходьте всі з халупи, і ми збережемо вам життя, – почувся з вулиці дзвінкий юнацький голос.
– Ба, дітей по нас прислали, – збив шапку на потилицю Охріменко.
