– Виходьте, доки ми не підпалили це гніздо до дідька лисого! Іван втомлено зітхнув. Ось і все. Він не жалкував ні про що.
Усі з ким починав цю війну, вже давно покояться з миром, і лише йому, гнаному теренами життя, досі вдавалося уникнути смерті. Але вічно неможливо уникати її. Рано чи пізно щербата з косою постане у дверях і накаже йти за нею. Що ж, він готовий.
– Прости й ти мені, люба Ганнусю, – прошепотів одними губами…
Коли поручник ПочобутОдланицький утратив терпіння і зрозумів, що живим Богун в руки не дасться, його охопила злість. Як сміє він, загнаний у кут пацюк, псувати так гарно проведену ПочобутОдланицьким операцію? Як сміє відбирати щасливу нагоду похизуватися перед самим королем, ведучи до нього закованого в кайдани бранця? Що ж, нехай мертвим, але він доставить його королю!
– Напшуд, жовнєжи! – гаркнув поручник і першим кинувся через тин до хати, з якої щойно вилетіли від мушкетного залпу шибки підсліпуватих вікон. Драгуни, побоюючись пострілів у відповідь, знехотя послідували за рейментарем.
– Напшуд! – ще раз крикнув він і тієї ж миті зустрівся поглядом з Богуном.
Міцний, немов скеля, невмолимий, немов рука Господня, йшов йому назустріч наказний гетьман козацького війська, тримаючи в одній руці важку карабелу, в іншій – пістолет. Слідом за Богуном ступали ще двоє козаків зі схожими на зрізи мушкетних стволів, відстороненими очима. І немов налетівши на невидиму стіну, зупинився поручник. У якомусь диявольськи повільному темпі побачив він могутню постать козацького ватажка, що насувалася на нього, заступаючи сонце, і гостру шаблю, котра була невмолимо близько від обличчя. Паралізуючи свідомість страхом, уявив, як її лезо, зметнувшись, опускається на його голову. Не помітив навіть, як випустив з ослаблої руки палаш. І цієї хвилини в полі його зору на мить з'явилося, обриваючи притомність, руків'я пістолета, що його тримав у лівій руці Богун. Скрикнувши, немов дівчина, впав поручник ПочобутОдланицький, і хвиля безпам'ятства надовго накрила його повну амбіцій і честолюбства свідомість. Він уже не почув переляканого крику хорунжого, котрим той намагався владнати перелякану батаву стрільців.
– Готуйсь! – волав хорунжий, а сам не міг примусити себе подивитися на постать козацького ватажка, яка, немов зачарована, швидко наближалась до нього, на ходу зарубавши кількох драгунів з тих, котрі кинулися до хати слідом за поручником.
– Вогонь! – від напруження й страху хорунжий верещав.
Важкий залп гулко вдарив, злетівши до небес, розриваючи морозну тишу, збив паморозь з навколишніх дерев і повернувся криком переляканого гайвороння.
І знову бачена колись брама серед почорнілої, немов сажа, землі постала перед втомленим поглядом Івана. Тільки цього разу він рішуче підійшов до неї і штовхнув холодне шорстке дерево, намагаючись широко відчинити її. І вона відчинилася тихо й легко. Примусила затаїти подих від несамовитої хвилі добра і неземної легкості. Свідомість, розколовшись на тисячі кришталевих друзок, розчинилася в чомусь величному і неосяжному, як сам всесвіт. Залишились лише тиша та спокій…
– Усе закінчено, – оглянувши тіла викладених у ряд козаків і Богуна, підкоморій мозирський, стражник великого князівства Литовського, пан Михал Леон Обухович відійшов від убитих і невідомо навіщо старанно витер руки білосніжною хусточкою. – Він знайшов свою долю.
Єжи Любомирський, усе ще злий через те, що йому довелося за наказом короля покинути ставку і їхати до Комані, аби особисто засвідчити, що вбито саме Івана Богуна, колишнього полковника кальницького, а нині наказного гетьмана
