доробляти те, чого сам не встиг.
Курінний повернувся до козаків:
- Починайте, хлопці.
Наперед вийшли Горбоніс, Непийпиво, Кульбаба і Півторакожуха. Вони мовчки вбрали покійного в оксамитовий каптан, зверху жупан витертий і місцями полатаний, але все ще яскраво-червоний. На ноги взули жовті сап'янці, а на голову, витерши засохлу кров, одягнули високу баранячу шапку з довгим червоним шликом і срібною китицею. Оперезали китайчаним очкуром, за нього засунули два пістолі. Почепили на бік шаблю. Нарешті розігнули спини і перехрестилися. Підійшов панотець з кадилом в руках і великим срібним хрестом на грудях.
- Беріть з Богом, - сказав.
Козаки підняли ноші, щойно збиті зі свіжих соснових кілків. Неподалік підняли ще дві такі самі ноші з убитими козаками Пластунівського куреня...
За ношами Сипахи йшов увесь Переяславський курінь. Ніхто й не пам'ятав у курені когось старшого за нього, а тому його любили й поважали. Процесія рухалася до крутого берега Дністра.
На самій вершині стрімкого схилу чорніли три неглибокі ями. Козаки, за звичаєм, шаблями копали могили й полами жупанів виносили землю.
Наблизившись, спинилися, поставили ноші на землю. Три козаки, плечем до плеча, лежали в останній і вічній своїй постелі, як раніше, плечем до плеча зустрічали ворога. Панотець, вимахуючи кадилом, почав читати заупокійну. Кілька сотень запорожців стояли, похиливши голови.
Молитва закінчилася. До Сипахи, спираючись на руку Яцька, підійшов сліпий Пузир. Намацав руками, поцілував побратима в чоло. Потім дістав із кишені невеличку пляшечку з горілкою.
- А нумо, товариші, поставимо йому пляшку горілки у голови, бо покійничок любив-таки її! - помацавши в головах у Сипахи і не знайшовши місця, Пузир засунув пляшечку за пазуху жупана покійного. Туди само поклав череп'яну люльку, що її перед цим палив. - Дякую, побратиме, за люльку, хай буде при тобі. Куди козаку без люльки...
Яцько і Пузир відступили. Козаки обережно опустили ноші у могили й почали засипати вогкою землею. У цей час небо над дністровим берегом розірвалося від сотень пострілів. Січові лицарі віддавали останню шану своїм братчикам.
Через півгодини над схилом залишилися лише три горбики землі, три дубові хрести, а на них три білі прапорці - знак бездоганної чистоти померлих лицарів, захисників святої віри. А поряд із ними сотні, сотні й сотні таких самих скромних, невеличких горбів....
Після повернення у табір до Микити підбіг Дишло, джура кошового.
- Микито, тебе батько хоче бачити, поквапся, - мовив, переводячи подих.
- Де він? - звів зажурені очі козак.
- У себе, в шатрі.
- Добре.
Микита, не гаючись, попрямував до горба, на якому розташовувалася ставка кошового отамана. Слизька глина під ногами перетворилася на вкриту порохом стежку, збиту тисячами ніг. Через хвилину був уже в наметі.
- Діло до тебе маю, Микито, - відразу почав кошовий.
- Слухаю, - коротко відповів Микита.
- Гетьман домовився з поляками посилати за харчами обоз. Треба підібрати сотню козаків і вирушати в Кам'янець. Я хотів би, щоб наказним отаманом був ти. Досвід маєш.
- У Кам'янець, то в Кам'янець. Загоном керуватимуть поляки?
- Так. Ротмістр Віденський. Ви переходите до нього у розпорядження. Кажуть, що вояка славний, не підведе.
- Та знаю я їхніх славних панків... А що, окремо не можна?
- Не можемо, наказ гетьмана. І так буде доцільніше, повір мені! Ну хто вас там чекатиме? Треба ще голову ламати, де чого взяти. У селах і хуторах хіба чорта лисого знайдеш... А у Віденського до кам'янецького підстарости лист від Владислава. Всього діла, що навантажити вози. Та й рейтарів у нього три сотні. Якщо раптом татари наскочать, гуртом, одне слово, і батька бити легше...
Виїжджали пізно ввечері, щоб не помітили турки. Міст, що за ним став кошем Кантемір-мурза, довелося проминути. Кавалькада з трьох сотень вершників і двохсот возів риссю пройшла над Дністром і зникла, торохкотячи, за вкритими лісом горбами. Там, за десять верст проти течії, розвідка знайшла брід, яким можна було переправлятися на протилежний берег.
Курінний повернувся до козаків:
- Починайте, хлопці.
Наперед вийшли Горбоніс, Непийпиво, Кульбаба і Півторакожуха. Вони мовчки вбрали покійного в оксамитовий каптан, зверху жупан витертий і місцями полатаний, але все ще яскраво-червоний. На ноги взули жовті сап'янці, а на голову, витерши засохлу кров, одягнули високу баранячу шапку з довгим червоним шликом і срібною китицею. Оперезали китайчаним очкуром, за нього засунули два пістолі. Почепили на бік шаблю. Нарешті розігнули спини і перехрестилися. Підійшов панотець з кадилом в руках і великим срібним хрестом на грудях.
- Беріть з Богом, - сказав.
Козаки підняли ноші, щойно збиті зі свіжих соснових кілків. Неподалік підняли ще дві такі самі ноші з убитими козаками Пластунівського куреня...
За ношами Сипахи йшов увесь Переяславський курінь. Ніхто й не пам'ятав у курені когось старшого за нього, а тому його любили й поважали. Процесія рухалася до крутого берега Дністра.
На самій вершині стрімкого схилу чорніли три неглибокі ями. Козаки, за звичаєм, шаблями копали могили й полами жупанів виносили землю.
Наблизившись, спинилися, поставили ноші на землю. Три козаки, плечем до плеча, лежали в останній і вічній своїй постелі, як раніше, плечем до плеча зустрічали ворога. Панотець, вимахуючи кадилом, почав читати заупокійну. Кілька сотень запорожців стояли, похиливши голови.
Молитва закінчилася. До Сипахи, спираючись на руку Яцька, підійшов сліпий Пузир. Намацав руками, поцілував побратима в чоло. Потім дістав із кишені невеличку пляшечку з горілкою.
- А нумо, товариші, поставимо йому пляшку горілки у голови, бо покійничок любив-таки її! - помацавши в головах у Сипахи і не знайшовши місця, Пузир засунув пляшечку за пазуху жупана покійного. Туди само поклав череп'яну люльку, що її перед цим палив. - Дякую, побратиме, за люльку, хай буде при тобі. Куди козаку без люльки...
Яцько і Пузир відступили. Козаки обережно опустили ноші у могили й почали засипати вогкою землею. У цей час небо над дністровим берегом розірвалося від сотень пострілів. Січові лицарі віддавали останню шану своїм братчикам.
Через півгодини над схилом залишилися лише три горбики землі, три дубові хрести, а на них три білі прапорці - знак бездоганної чистоти померлих лицарів, захисників святої віри. А поряд із ними сотні, сотні й сотні таких самих скромних, невеличких горбів....
Після повернення у табір до Микити підбіг Дишло, джура кошового.
- Микито, тебе батько хоче бачити, поквапся, - мовив, переводячи подих.
- Де він? - звів зажурені очі козак.
- У себе, в шатрі.
- Добре.
Микита, не гаючись, попрямував до горба, на якому розташовувалася ставка кошового отамана. Слизька глина під ногами перетворилася на вкриту порохом стежку, збиту тисячами ніг. Через хвилину був уже в наметі.
- Діло до тебе маю, Микито, - відразу почав кошовий.
- Слухаю, - коротко відповів Микита.
- Гетьман домовився з поляками посилати за харчами обоз. Треба підібрати сотню козаків і вирушати в Кам'янець. Я хотів би, щоб наказним отаманом був ти. Досвід маєш.
- У Кам'янець, то в Кам'янець. Загоном керуватимуть поляки?
- Так. Ротмістр Віденський. Ви переходите до нього у розпорядження. Кажуть, що вояка славний, не підведе.
- Та знаю я їхніх славних панків... А що, окремо не можна?
- Не можемо, наказ гетьмана. І так буде доцільніше, повір мені! Ну хто вас там чекатиме? Треба ще голову ламати, де чого взяти. У селах і хуторах хіба чорта лисого знайдеш... А у Віденського до кам'янецького підстарости лист від Владислава. Всього діла, що навантажити вози. Та й рейтарів у нього три сотні. Якщо раптом татари наскочать, гуртом, одне слово, і батька бити легше...
Виїжджали пізно ввечері, щоб не помітили турки. Міст, що за ним став кошем Кантемір-мурза, довелося проминути. Кавалькада з трьох сотень вершників і двохсот возів риссю пройшла над Дністром і зникла, торохкотячи, за вкритими лісом горбами. Там, за десять верст проти течії, розвідка знайшла брід, яким можна було переправлятися на протилежний берег.
Вы читаете Хотин
×